І справді, в молодого Цанновича все пішло як у казці, хоча ніякого чарівництва тут не було. Люди так і горнулися до нього. До кожного серця він знаходив свій ключик. Якось він подався в Чорногорію — як справжній кавалер, з кучером, кіньми й прислугою, батько не міг натішитися, дивлячись, який його син ставний: отак, батько — билинка, а син — гінке дерево, і в Чорногорії його приймали за графа або князя. Йому б ніхто й не повірив, якби він сказав: «Мого батька звати Цаннович, а живемо ми в селі Пастровичі, чим мій батько дуже пишається!» Ніхто б йому не повірив, адже він поводився та виглядав, як справжній аристократ з Падуї, та ще й був знайомий з усією тамтешньою знаттю. Штефан посміявся з цього й промовив: «Хай буде ваша воля!» І почав видавати себе за заможного поляка, за якого вони самі його й мали, назвався бароном Вартою, й усі від того тішилися, та і йому було приємно».
Колишній в'язень раптом різко сів навпочіпки й пильно поглянув на оповідача. Ще раз зиркнув і холодно кинув: «Мавпа!» На що рудий зневажливо відповів: «Що ж, буду мавпою. Отже, мавпи знають більше, ніж деякі люди». Колишнього в'язня ніби знову щось притисло до підлоги. [Маєш покаятися; зрозуміти, що з тобою відбулося і що тепер слід робити!]
«Тож я можу продовжити. В інших людей можна ще багато чого повчитися. Молодий Цаннович став на цей шлях, й ось що було далі. Я його вже не застав, та й мій батько його не застав, але не так і важко уявити, яким він був. Ось я вас хочу дещо поспитати, хоча ви щойно обізвали мене мавпою — а жодну божу твар на землі зневажати не годиться, вони годують нас і роблять нам багато приємного, лише згадайте про коней, собак, співочих птахів; а от мавп я знаю лише з ярмарок, вони сидять на ланцюгу і мають потішати людей, то зовсім не солодко, жодна людина не має такої долі. Так ось я вас, на жаль, на ім'я назвати не можу, бо ви мені свого імени не кажете, але все одно хочу запитати: от скажіть, як вдалося Цанновичам — що старому, що молодому — так високо піднятися? Думаєте, вони були якісь особливо тямуваті, сильно мудрі? Мудрих є доволі, та ті й у вісімдесят не досягли стільки, скільки Штефан у двадцять. Але головне для людини — її очі та ноги. Треба бачити світ і йти до нього.
Ось лишень послухайте, що зробив Штефан Цаннович, який бачив багато людей і знав, що їх не варто боятись. Адже вони самі прокладали йому шлях, навіть сліпий знайшов би дорогу. Ось що вони від нього хотіли: щоб він був бароном Вартою. Гаразд, отже, буду бароном Вартою, казав він. Згодом йому вже було цього замало, а може, і їм. Якщо вже барон, то чому б не більше? А в Албанії була колись одна знаменитість, той чоловік уже давно помер, але його шанують, народ завжди шанує своїх героїв. Звали того чоловіка Скандербеґ[12]. Якби міг, то Цаннович назвався б цим самим Скандербеґом. Але оскільки той Скандербеґ давно вже на тім світі, то Цаннович сказав, що він його нащадок, ходив із випнутими грудьми й назвався принцом Кастріоті Албанським, проголосив, що зробить Албанію знову великою та що його соратники тільки й чекають на нього. Йому дали грошей, щоб він міг жити так, як належить нащадку Скандербеґа. Адже для людей то була велика приємність. Вони ж ходять вечорами в театр і слухають там різні вигадки, приємні для слуху. За це вони й гроші платять. Тож чому не заплатити, щоб такі приємні речі траплялися зранку й пополудні, та ще й самим взяти участь у цьому спектаклі.
І знову чоловік у жовтому плащі підвівся з підлоги; його обличчя було похмуре й скривлене, він зиркнув згори на рудого, кахикнув і заговорив зміненим голосом:
«Гей ви, ви, добродію, ви що з дуба впали, га? Клепки бракує?» — «Клепки таки певно бракує. То я мавпа, то мишіґуватий». — «Ні, скажіть, якого біса ви тут сидите й верзете казна-що?» — «А хто вмостився на підлозі й вставати не хоче? Може, я? А канапа осьдечки! Ну нехай! Не подобається, я можу й помовчати».
12
Ґеорґ Кастріоті Скандербеґ