Увечері 9 лютого 1928 року, коли в Осло був повалений робітничий уряд, в Штутгарті проходив останній вечір шестиденних змагань на велотреку — переможцями стали Ван Кемпен і Франкенштайн, які набрали 726 очок і проїхали 2440 кілометрів, — а в Саарланді, очевидно, становище загострюється, увечері 9 лютого 1928 року, то був вівторок [одну хвилинку, зараз ви бачите таємниче обличчя невідомої красуні, її запитання стосується всіх, і вас також: ви вже курили «Каліф» фірми Ґарбаті[105]?], цього вечора Франц Біберкопф стояв на Александерплац біля тумби Літфаса[106] й вивчав оголошення городників Трепто, Нойкельна та Бріца, в якому вони закликали прийти на збори протесту, що відбудуться в святковому залі Ірмера, порядок денний: самочинні звільнення членів правління. Нижче висіли плакати: «Якщо діймає астма» та «Прокат масок. Широкий вибір для паній та кавалерів». І раптом перед ним, де не візьмись, з'явився малий Мек. Так, це Мек, авжеж, знаємо такого. Іде поважним кроком.
«Ну, Францекене, Францекене, — повторював Мек, дуже втішений такою зустріччю. — Слухай, Франце, я вже й не думав, що колись тебе побачу, аж ось зустрілися, ти наче з того світу повернувся. Я вже був ладен побитися об заклад…» — «Про що це ти? Ти подумав, що я знов щось утяв? Ні, хлопче зовсім ні!» Вони тиснули один одному руки, обіймалися так, що аж ребра тріщали, плескали один одного по плечах, похитуючись після кожного удару.
«Ось так виходить, Ґотлібе, що ми давно не бачились. А я тут торгую». — «Тут, на Алексі? Та що ти кажеш, Франце, як же ми з тобою жодного разу не зустрілися? Отак біжимо один попри одного, а очі не туди дивляться». — «Твоя правда, Ґотлібе».
Взялися попід руку та йдуть собі по Пренцлауерштрасе. «А ти ж колись хотів гіпсовими фігурками торгувати, Франце». — «Для торгівлі гіпсовими фігурками мені бракує клепки. Тут потрібна освіта, а в мене її нема. Я знову торгую газетами, можна й на цьому прогодуватися. А ти як, Ґотлібе?» — «А я стою по той бік, на Шенгаузерській алеї з чоловічим одягом: зимові куртки й штани». — «А звідки ти береш ті речі?» — «А ти все той самий Франц, як і раніше, все запитуєш «звідки?» Так лише дівки запитують, коли аліментів домагаються». Франц насупився й мовчки крокує поруч із Меком: «Ох, дурите ви людей, поки самі не влипните». — «Що значить «влипнете», що значить «дурите», Франце? Треба бути комерсантом, треба знати, де купувати».
Франц не хотів йти далі, не хотів — і все, він був добрим упертюхом. Але Мек не відставав, базікав не закриваючи рота, вмовляв: «Ходімо до кнайпи, Франце, може, побачимо там скототорговців — пам'ятаєш, тих, що в них був судовий процес, що сиділи з нами за одним столом під час зборів, на яких ти посвідку собі добув. Вони добряче влипли зі своїм процесом. Дали покази під присягою, а тепер мають шукати свідків, щоб підтвердили їхня слова. Буде їм непереливки, полетять з коня, та ще й головою вперед». — «Та ні, Ґотлібе, я краще не буду заходити».
Та Мек не здавався, і Франц поступився, адже це був його добрий давній друг, та ще й найкращий з усіх, звичайно, за винятком Герберта Вішо, але той був сутенером, і Франц його знати не бажає, ні, більше не бажає. Попід руку йдуть вони по Пренцлауерштрасе: лікерна фабрика, текстильні майстерні, конфітюри, шовки, шовки, рекомендую шовки, щось надзвичайно модерне для пані з вищого світу!
А коли вибило восьму, Франц сидів у шинку з Меком та ще якимось німим чоловічком, який спілкувався на миґах. Застілля було на славу. Мек і німий лише дивувалися, як Франц ожив, з охотою їв і пив, ум'яв дві заливні свинячі ноги, а потім квасолю, гарнір; і гальба за гальбою — пиво Енґельгардт, ще й їх пригощав. Утрьох вони порозсідалися на стільцях, розставивши руки, так щоб до їхнього невеличкого столика більше ніхто не міг підсісти й потурбувати їх; лише худенька господиня постійно підходила, подавала, забирала брудний посуд, доливала. За сусіднім столиком сиділи три літні пани, які час від часу гладили одне одного по лисині. Франц з набитим ротом посміхнувся й кивнув у їхній бік: «А що то вони там роблять?» Господиня підсунула йому гірчицю, вже другий слоїчок. «Напевне, люблять одне одного». — «Скидається на те». І всі троє загиготіли, плямкаючи й давлячись. А Франц усе примовляв: «Треба добре набити кендюха. Здорова людина має добре їсти. Якщо черево порожнє, забракне сил працювати».
106
Тумба Літфаса — вулична колона циліндричної форми для вивішування рекламних афіш. Тумби Літфаса з'явилися в Беріні ще 1854 року. Аналогічні тумби 1863 року були запроваджені й у Парижі, де вони називаються колонами Морріса.