О 8 годині 23 хвилини 17 секунд до шинквасу, де так любо пити, підходить іще один, — раз, два, три, іду шукати, варить ріпу моя мати[116]… хто ж то за один? Кажете, англійський король. Е ні, то не англійський король, той з великим почтом їде на відкриття парламенту, символу незалежности англійської нації. Ні, це не король. То хто ж це? Може, то делегати, що підписали в Парижі пакт Келлоґа[117] в оточенні 50 фотографів, каламар відповідних розмірів не знайшли, та й занести такий до зали було б важкувато; довелося вдовольнитися письмовим приладдям із севрської порцеляни. Та де там, це не вони. Це всього лише… він волочить ноги, сірі вовняні шкарпетки звисають, непримітна фігура, сіра постать, вбрана у сіре. Та це ж Райнгольд! І ось вони вже вп'ятьох чешуть потилиці, когось виглядають у шинку. Треба таки взятися за сокиру та й дим прорубати, щоб бодай щось розгледіти, але може, й вентилятора вистачить. Франц і Мек напружено спостерігають за цими п'ятьма — їм цікаво, що ж ті задумали, а тим часом усе товариство всілося за столик.
За чверть години Райнгольд пішов за кавою та лимонадом і пильно оглядає приміщення. А хто це сидить біля стіни, усміхається до нього й махає рукою Це, звісно, не доктор Луппе, обербурмістр міста Нюрнберга, який цього ранку має виголосити у своєму рідному місті вітальну промову з нагоди ювілею Дюрера, після нього ще виступлять райхсміністр внутрішніх справ доктор Кейдель та баварський міністр освіти доктор Ґольденберґер, тож і ці двоє з означеної причини відсутні сьогодні у кнайпі на Пренцлауерштрасе. До речі, жувальні смоктунці Райлі — це здорові зуби, свіжий подих та краще травлення!
Та то ж Франц Біберкопф усміхається аж до вух. Райнгольд підходить до нього, а Франц радіє. Це ж об'єкт його виховання, його годованець, зараз він відрекомендує його своєму другові Меку. Ти лише поглянь, як він іде. Він у нас на повідку ходить. Разом із своєю кавою та лимонадом Райнгольд перейшов на їхній столик, втягнув голову в плечі й щось там пробурмотів, затинаючись. А Францу не терпиться його порозпитувати, самому цікаво, та й Мек нехай послухає. «То як там справи вдома, Райнгольде, все гаразд?» — «Ну так, Труда ще в мене, я вже трохи звикся». Райнгольд говорить страшно повільно, слова капають з нього, як із забитої труби. А Франц тішиться. На сьомому небі від радости. То все він добився. Він, і ніхто інший. Усміхаючись, Франц дивиться на свого друга Мека, який не приховує захоплення. «Ось так, Меку, наводимо лад у світі, нам тільки скажи — з усім упораємося». Франц поплескав Райнгольда по плечу, а той аж здригнувся. «Ось бачиш, хлопче, треба лише опанувати себе й потерпіти, і тоді вже ніхто тобі не страшний». Франц просто не нарадується за Райнгольда. Грішник, що покаявся, кращий за 999 праведників.
«А що ж Труда каже, вона не дивується, що все так мирно йде? І ти сам хіба не радий, що нарешті позбувся всіх цих клопотів із жінками? Послухай, Райнгольде, жінки — то чудове діло, від них можна мати багато радости. Знаєш, я тобі так скажу щодо жінок: тут треба, щоб їх було не замало, але й не забагато. Коли їх забагато, це може погано скінчитися, тоді — ріж поли та тікай. Я це знаю з власного досвіду». Він міг би розказати і про Іду, про «Райський садочок», про Трепто, парусинові туфлі, а потім і про Теґель. Яке щастя, що все проминуло, забулося, наливай. «Та я тобі допоможу, Райнгольде, і з тими дівками все піде на лад. До Армії Спасіння більше ходить не доведеться, ми й самі все влаштуємо. Ну, будьмо, Райнгольде, ще один кухоль, думаю, ти подужаєш. А той тихо цокнувся своїм кавовим горнятком: «І що ж ти можеш влаштувати, Франце, яким чином?»
Хай йому біс, ледь не проговорився. «Та я просто маю на увазі, що ти можеш на мене покластися. Та й до шнапсу маєш привчитися, хоча б до легкого кюмелю[118]». А той до нього тихим голосом: «То ти зі мною в лікаря й хворого гратися хочеш?» — «Чом би й ні? Я на таких речах розуміюся. Ти ж пам'ятаєш, Райнгольде, як я тобі з Циллі допоміг, та й раніше. То чому ти маєш сумнів, що я і зараз прийду тобі на допомогу? Франц завжди був другом до людей. Він уже розбереться що й до чого».
117
Пакт Келлоґа-Бріана, або Паризький пакт — міжнародний договір, підписаний 27 серпня 1928 року в Парижі представниками п'ятнадцяти держав про неприпустимість використання війни як інструменту національної політики. Ідея пакту була висунута тодішнім державним сектретарем США Ф.-Б. Келлоґом.