Аж тут астматик знову замовк, зіщулився в своєму пальті, вони простували далі по м'якому снігу. Біля наступного вуличного ліхтаря товстий астматик дістав із кишені пачку поштових листівок і, сумно глянувши на Франца, простягнув йому одну з них зі словами: «Ось прочитайте, пане сусіде». На поштівці було написано: «Р. Р.[125] Дата за поштовим штемпелем. Шановні панове! Через збіг несприятливих обставин я, на превеликий жаль, змушений відмовитися від укладеної вчора угоди. Моє пошанування, Бернгард Кауер». — «Кауер — це ваше прізвище?» — «Так, поштівки я розмножив на копіювальному пресі. Якось купив собі. То єдина річ, яку я купив для самого себе. Ось тепер сам роблю копії. Можна п'ятдесят штук за годину розмножити». — «Та що ви кажете! А для чого це потрібно?» У чоловіка, напевне, не всі дома, бо інакше чого це він так баньки витріщає? «Та ви ж дочитайте: «через збіг несприятливих обставин… відмовитися…» Річ у тому, що я погоджуюся купити, але заплатити не можу. А без оплати люди нічого не віддають. Тут їм нічого й не закинеш. Отож я й бігаю, домовляюся про купівлю, тішуся, та й люди радіють, що так швидко продали, а я про себе думаю, як же мені пощастило, і які бувають на світі чудові речі, такі дивовижні колекції монет. Ви лишень подумайте: сидять люди без грошей, дали оголошення і чекають на покупця, аж тут я, огляну все як слід, а люди мені зразу починають розповідати, що там у них трапилося, в яку халепу вони вскочили, тож їм хоча б кілька пфеніґів уторгувати, у вашому домі я також уже дещо нагледів, машинку для віджимання білизни й холодильну шафку, людям так потрібні гроші, то вони й радіють, що позбулися зайвих речей. А потім я спускаюся сходами, і так мені хочеться все те купити, а коли вже спустився, то маю лише один клопіт: грошей катма». — «То ви вже маєте клієнта, який потім у вас все оте може відкупити?» — «Яке там… Ось я й придбав копіювальну машинку, тепер розмножую листівки. Одна листівка коштує мені п'ять пфеніґів, ось такі витрати. Але на тому й кінець».
Франц витріщився на нього: «Та я зараз від сміху лусну. Ви що, серйозно?» — «А часом я зменшую витрати на п'ять пфеніґів й кидаю свою листівку зразу людям у поштову скриньку». — «Бігаєте, збиваєте ноги, задихаєтесь, і заради чого?»
Вони вийшли на Александерплац.
Там зібрався натовп, вони підійшли ближче. Коротун зі злістю зиркнув на Франца.
«А ви спробуйте прожити на вісімдесят п'ять марок на місяць!» — «Та ж послухайте, вам треба подбати про збут. Якщо хочете, я можу у своїх знайомих попитати». — «Що за дурниці! Хіба я вас просив про це? Свої справи я роблю сам і з компаньйонами не працюю».
Вони стояли посеред натовпу, то була звичайна вулична бійка. Франц озирнувся за коротуном, але той уже десь запропастився. «І довго він так бігатиме? — дивувався про себе Франц. — Такого мені ще не траплялося бачити, луснути зі сміху можна. Але де ж та біда сталася, через яку били в дзвони?» Він зайшов у невеличкий шиночок, замовив чарку кюмелю, погортав «Форвертс»[126], «Локальанцайґер»[127]. У них також не було нічого особливого, як і в ранковій газеті: великі перегони в Англії, а ще у Парижі; напевне, довелося їм купу грошей виплатити. Може, коли так у вухах бамкає, то ознака того, що й мені пощастить.
Він уже збирався було розвернутися й піти додому. Але потім вирішив перейти дорогу й поглянути, що там робиться в натовпі. «Великі ковбаски із салатом! Великі ковбаски із салатом! Сюди, хлопче, тут великі ковбаски! «Монтаґ морґен», «Ді Вельт», «Ді Вельт ам Монтаґ»!»
Чи ти ба! Ці двоє б'ються вже півгодини, а чого — невідомо! Так тут до ранку можна простояти. У вас тут що, абонемент на стоячі місця, як у кіно, чого це ви стільки місця займаєте? Ні, це ж треба, куди такому шмаркачеві стільки місця. О, зараз він його незлецьки віддухопелить!
Франц проштовхався наперед — хто ж це там б'ється? Та він же знає цих двох хлопців, вони з Пумсом тирлуються. Це ж треба! Диви, як той високий затис іншому голову, а той — гоп! і в калюжу його повалив. Хлопче, і ти дозволяєш, щоб отакий вишкварок збивав тебе з ніг, ну ти й слабак. Гей, чого це ви так штовхаєтесь? Фараони, лягаві, лягаві, шухер, шухер! Крізь натовп пробираються двоє поліцаїв у дощовиках з каптурами. Шмиг — малий узяв ноги на плечі й зник у юрбі. А другий, високий, ніяк не може на ноги звестися, таки добряче одержав по ребрах. Тут Франц проштовхався аж до нього. Не залишати ж його лежати на землі, ну й народ, ніхто навіть не підійде. І Франц підхопив високого попід руки — й ходу. А поліцаї вже випитують: «Що тут відбувається?» — «Та побилися якісь двоє». — «Ану, розійдіться, проходьте, проходьте». Ото розгавкалися на людей, коли треба, так їх немає, завтра б іще припхалися. Та вже розходимося, пане вахмістре, розходимось, не треба хвилюватися.
125
Р. Р. — від фр.