І Франца заштовхнули поміж інших у машину. Райнгольд сидить поряд із ним, брутально наліг на Франца, це вже якийсь інший Райнгольд. Вони їдуть, не вмикаючи світла. «Чого ти так навалився на мене?» — шепоче Франц, от шкода, немає ножа.
«Заткнися, писок стули, щоб і не пискнув мені». Передня машина жене на повній швидкості; водій другої машини обернувся праворуч, додав газу, кричить назад крізь відчинене вікно: «За нами погоня!» Райнгольд висунув голову з вікна: «Давай, давай, завертай за ріг!» Але машина переслідувачів усе ближче. Й тут у світлі вуличного ліхтаря Райнгольд на мить побачив обличчя Франца: той сяє, на обличчі щасливий усміх. «Чого ти шкіришся, мавпо, вже геть глузду позбувся?» — «Хочу — то й сміюся, тебе це не обходить». — «Це ж треба, він ще й сміється!» Нероба, нікчема. І раптом у голові в Райнгольда блискавкою промайнуло те, про що він не згадував за всю цю поїздку: адже цей Біберкопф підвів його, він віднаджує від нього дівок, сам зізнався, нахабний, товстий кнур, а я йому ще й про себе все розповів. І Райнгольд забув про перегони.
Темні води в чорному лісі, ви такі тихі. Страшенно тихі. Коли буревій бушує серед лісу, коли вгинаються сосни, і рветься павутиння серед гілок, і сипляться друзки, ваша поверхня ані зворухнеться. До вас буревію не дістатися.
Ач яку пику наїв, думає Райнгольд, тішиться, сподівається, що нас схоплять, а я сиджу тут, склавши руки, і він ще розпатякує, скотиняка така, про жінок, про те, що я маю стримуватися.
Франц далі беззвучно сміється, позирає крізь маленьке віконечко на вулицю: так, за ними женеться машина, їх викрили; ото буде їм кара, і навіть й мене запопадуть, нехай знають, як з мене збиткуватися, покидьки, негідники, бандити.
Проклятий той муж, каже Єремія[133], що надію кладе на людину. Він буде, як голий той кущ у степу, і він пробуватиме в краї сухому в пустині, у краї солоному та незамешканому. Людське серце найлукавіше над все та невигойне, хто пізнає його?
Тут Райнгольд подав таємний знак хлопцеві, що сидів навпроти, в машині світло змінюється пітьмою, то справжня погоня. Потай Райнгольд просунув свою руку до ручки дверцят, що поряд із Францом. Машина на повному ходу звернула в якусь широку алею. Франц знову озирнувся. Та цієї миті його схопили за груди, потягли вперед. Він спробував підвестися, зацідив Райнгольду в обличчя. Але той збіса сильний. У машину ввірвався вітер, залетів сніг. Франца навскіс штовхали через якісь паки до прочинених дверцят машини, Франц кричить і намагається схопити Райнгольда за шию. Але тут Франц одержав удар палицею по руці. А другий хлопець, що сидів навпроти, із силою штовхнув його чимось у ліве стегно. Франц упав на паки з товаром, з яких його, лежачого, почали випихати у відчинені дверцята; він чіплявся руками й ногами за що тільки прийдеться, потім міцно вхопився за приступку машини.
Аж тут Франц дістав іще один удар по потилиці. Схилившись, Райнгольд викинув тіло на дорогу. Хтось захряснув дверцята. Авто переслідувачів промчало по людині. Гонитва триває в сніговій заметілі.
Як ми радіємо, коли сходить сонце й до нас зазирають веселі промінчики. Адже газове світло й навіть електричне можуть погаснути. Люди прокидаються, щойно замуркотять їхні будильники, починається новий день. Якщо вчора було 11 квітня, то сьогодні 12 квітня[134], якщо вчора була неділя, то сьогодні понеділок. Рік той самий, місяць також, але зміна таки відбулася. Земля крутиться далі. Сонце зійшло. Ще не до кінця з'ясовано, яке воно, це Сонце. Астрономи багато часу присвячують цьому небесному тілу. Воно, за їхніми словами, є центральним тілом нашої планетної системи, а наша Земля — лише маленька планета, то хто ж тоді ми самі? Коли Сонце сходить, люди радіють, натомість вони мали б журитися, адже хто вони такі, коли Сонце більше за Землю в 300 000 разів, і скільки ще є різних чисел з нулями, які доводять, що людина — це нуль, або просто ніщо, зовсім ніщо. Власне смішно з цього радіти.
Але люди таки радіють, коли яскраве сонячне світло заллє вулиці, а в кімнатах оживають усі барви, і з'являються обличчя, їхні риси. Як приємно торкатися руками різних форм, але справжнє щастя — це бачити, бачити кольори, обриси. Людина радіє, бо може показати, хто вона, що вона робить, що переживає. У квітні ми радіємо дещиці тепла, ми радіємо квітам, які ростуть. Це якась похибка, якась помилка — всі ці жахливі числа з багатьма нулями.
134
Починаючи з третього видання Деблін виправив помилку з датами, вказавши тут 8 квітня та 9 квітня.