Об одинадцятій годині — перев'язка. Сьогодні ранок понеділка, винні в цій біді, зокрема і Райнгольд, веселі й п’яні в дупу, щось голосно варнякали, гуляючи у Вайсензее; тим часом Франц уже зовсім прийшов до тями, лежить у чистому ліжку, у гарній палаті, груди в нього так туго перебинтовані, що аж страшно, він запитує у сестри-жалібниці, де це він опинився. Вона розповідає те, що чула від сестри з нічної зміни та втямила з розмов. Франц при свідомості. Він усе розуміє, намагається намацати своє праве плече. Сестра кладе руку назад: треба тихенько лежати. Він пригадав, як лежав у грязюці посеред дороги, як з рукава текла кров, він це відчував. Потім поряд з'явились якісь люди, і тут з ним ніби щось сталося. Що ж цієї миті сталося з Францом? Він для себе прийняв рішення. Від залізних ударів Райнгольда по руці у дворі на площі Бюло Франца трясло, і земля тряслася під ним, Франц нічого не міг збагнути.
Коли потім він їхав у машині, земля досі тремтіла, хоча Франц і намагався не зважати на це.
А коли, через п'ять хвилин, він лежав у грязюці, в ньому щось ворухнулося. Щось обірвалося, зламалося й зазвучало… Франц ніби скам'янів, він збагнув, що потрапив під машину, але залишився спокійним і холоднокровним. Франц усвідомлює, що йому вже настав гаплик, але він дає вказівки. Може, мені й кінець, хай йому біс, але ні, це ще не кінець. Ану, вперед! Підтяжками йому перетягнули поранену руку. Хотіли відвезти його в лікарню у Панко[138]. Але він пильнує за кожним рухом, як мисливський пес: ні, не в лікарню, і називає адресу. Яку адресу? Ельзассерштрасе, Герберт Вішо, колега з давніх часів, ще до Теґеля! Вмить згадав цю адресу. Щось ворухнулося в ньому, коли він лежав у грязюці, щось прорвалося, пробилося, щось зазвучало в ньому. За мить його ніби перемкнуло, він уже знав, що робити.
Вони не повинні мене знайти. Так буде надійніше, Герберт там живе і досі й зараз має бути вдома. Люди, які підібрали Франца, бігають по шинку на Ельзассерштрасе й шукають Герберта Вішо. Аж ось підвівся стрункий молодик, який сидів поряд з гарною чорнявкою, в чому річ, там, у машині, він біжить разом з ними до авта, дівчина за ним, а за ними слідом — півшинку. Франц знає, хто зараз прийде. Він керує часом.
Франц і Герберт упізнали один одного, Франц прошептав йому з десяток слів, народ на вулиці розступився. Франца занесли до кнайпи, потім у задню кімнату й поклали там на ліжко, послали за лікарем; Єва, гарна чорнявка, збігала за грішми. Франца перевдягнули. Не минуло й години, як його вже везли приватною машиною з Берліна до Маґдебурґа.
Опівдні Герберт прийшов до лікарні, йому дозволили навідати Франца. Герберт сказав, що мусить їхати, але нехай Франц не переживає, він за тиждень повернеться й забере його звідси, на цей час Єва залишиться в Маґдебурзі.
Франц лежить незворушно. Він опанував себе. Не згадувати нічого того, що з ним трапилося! І тільки коли о другій після обходу йому повідомили, що до нього прийшла якась пані й до палати ввійшла Єва з букетом тюльпанів, він уже не мав сили стримуватися, він плакав і схлипував, а Єва мусила витирати йому обличчя рушником. Франц облизував губи, мружився, скреготнув зубами. Його нижня губа затремтіла, він знову почав плакати, так що навіть почула сестра й постукала у двері, вона сказала Єві, що на сьогодні вже досить і їй краще піти, побачення надто виснажує хворого.
Наступного дня він зовсім спокійний, усміхається Єві у відповідь. Через два тижні його забрали з лікарні. Він знову в Берліні. Знову дихає берлінським повітрям. Коли Франц знову побачив будинки на Ельзассерштрасе, відчув клубок у горлі, але не заплакав. Він пригадав останню неділю й післяобіддя з Циллі, згадав, як бамкали дзвони, так дзвони; тут я вдома, тут на мене чекає справа, тут ще мені треба дещо зробити. Тепер Франц Біберкопф твердо в цьому переконаний, він не ворушиться, його на ношах виносять з машини.
Я маю багато чого зробити, тепер усе буде по-інакшому, і я не відступлюся — не бути мені Францом Біберкопфом. Його переносять у дім, в помешкання його друга Герберта Вішо, який називає себе комісіонером. Франц відчуває в собі ту саму несхитну впевненість, яка раптом з'явилася в нього після падіння з машини.