Ті ввіходять, понуривши голови. А Франц їх питає: «Що ви знаєте про Пумса? Ви знаєте щось про нього?» Ті перезирнулися, нічого не можуть второпати. Єва поплескала його по руці: «Послухай, Франце, та ти ж і сам його знаєш». — «Я хочу знати, що вам про нього відомо». Еміль: «Відомо, що він закінчений шахрай і що він відсидів п'ять років у Зонненбурзі[139], хоча заробив на п'ятнадцять, а то й пожиттєво. Знаємо його фруктові візочки». Франц: «Так він зовсім не торгує фруктами?» — «Та ні, він радше м'ясоїд, та ще й який!» Герберт: «Але, Франце, послухай, ти ж не з неба впав, ти й сам міг здогадатися, хіба по ньому не видно?» Франц: «Я й справді думав, що він торгує фруктами». — «А чого ж ти пішов з ним у неділю?» — «Та ж за фруктами для ринку». Франц лежить зовсім спокійно. Герберт схилився над ним, зазирає йому в обличчя. «І ти в це повірив?»
Франц знову плаче, тепер зовсім тихо, зі стуленим ротом. Він спускався по сходах, якийсь чоловік вишукував у записнику різні адреси, потім він пішов на квартиру до Пумса, а жінка Пумса мала передати записку для Циллі. «Звичайно, я спершу повірив. Уже потім здогадався, що мене на шухері поставили, а потім…»
Трійця перезирнулася. В таке годі повірити, але Франц каже правду! Єва торкнулася його руки: «А що ж було далі?» Франц вирішив нічого не приховувати — тепер усе скажу, хай усі знають — і каже: «Але я цього не хотів, а потім вони викинули мене з машини, бо за нами гналася інша машина».
І замовк, більше не промовив ні слова, мене переїхала машина, я міг би й загинути, вони хотіли мене вбити. Він уже не схлипує, опанував себе, стис зуби, лежить випроставшись.
Тепер вони знають. Нарешті він усе сказав. Чистісіньку правду. Всі троє одразу це зрозуміли. Ось той жнець, що зветься Смерть. Від Бога має сили вщерть.
Герберт іще запитав: «Скажи мені ще таке, Франце, і ми зараз же вийдемо. Ти до нас не приходив, бо хотів газетами торгувати?»
Але Францові більше несила говорити, він тільки подумав: «Так, хотів бути порядним. Я був порядним до останнього. Ви не маєте ображатися, що я до вас не заходив. Ви залишилися моїми друзями, нікого з вас я не зрадив». Він мовчки лежить, троє виходять з кімнати.
Франц знову випив своє снодійне, а ті сиділи в кнайпі й довго не могли слова сказати. Навіть не дивилися одне на одного. Єва все тремтить. Вона колись уподобала Франца, ще коли він з Ідою жив, але він Іди не кинув, хоча та вже волочилася за бреславцем. Зараз їй добре зі своїм Гербертом, він для неї все зробить, чого лиш вона побажає, але до Франца вона й досі відчуває прихильність.
Вішо для початку замовив кожному по склянці грогу, усі троє вмить вицмулили все до дна, тож він замовив ще й по другій. Усі мовчать. У Єви крижані руки й ноги, на мить холодний дрож пронизав її від потилиці аж до стегон, вона зіщулилася, закинула ногу на ногу. Еміль обхопив голову руками, жує губами, прицмокнув язиком, ковтнув слину, потім сплюнув просто на долівку. Герберт Вішо, молодий, статечний, сидить на стільці, ніби у сідлі, викапаний лейтенант перед своєю ротою, обличчя незворушне. Ось так сидять собі, ніби вони й не в шинку, ніби вони не у своєму тілі, ніби Єва — то не Єва, Вішо — не Вішо, а Еміль — не Еміль. Так ніби довкола них упали стіни, увірвалася холодна пітьма й огорнула їх. Думками вони все ще біля ліжка Франца. І дрож пробігає від них до ліжка Франца. Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся.
Герберт обернувся до інших за столом, говорить хрипким голосом: «Хто ж це зробив?» Еміль: «Ти про що?» Герберт: «Хто викинув його з машини?» Єва: «Герберте, пообіцяй, що коли ти до нього дістанешся…» — «Про це не хвилюйся. І як таких земля носить? Що ж це діється!» Еміль: «Ти тільки подумай, Герберте, тільки уяви собі!»
Краще не думати й не говорити про це. У Єви тремтять коліна, вона благає: «Герберте, зроби щось! І ти, Емілю!» Геть із цієї задухи! Ось той жнець, що зветься Смерть… Герберт підсумовує: «А що робити, коли до пуття не знаєш, що й до чого? Спершу треба у всьому розібратися. У крайньому разі, засиплемо всю Пумсову банду». Єва: «Але ж тоді й Франц погорить?» — «Кажу ж, у крайньому разі. Франц був там п'ятим колесом до воза, його використали всліпу, будь-який суд цьому повірить. І це можна легко довести: вони ж його з машини викинули. Якби він був з ними заодно, вони б цього не зробили». Він здригнувся, от сучі виродки. Подумати тільки. Єва: «Мені він, можливо, й скаже, хто це був».
Але Франц лежить, ніби якийсь бовван, слова з нього не витягнеш. Спокійно-спокійнісінько. Руки нема, нова вже не виросте. Вони викинули мене з авта, але голова ще тримається на в'язах, треба рухатися вперед, треба якось це перебути, вибратися з цієї халепи, зіп'ятися на ноги.