Полководці першої величини теж не підтримували Жукова. «У критичні моменти свого життя, наприклад восени 1957 року, Жуков втрачав необхідну підтримку з боку багатьох своїх соратників по війні» (ВІЖ. 1988. No 10. С. 18). Тут теж була причина: і Василевський, і Рокосовський, і Малиновський, і Конєв, і всі інші дуже добре розуміли, чим для них обернеться влада Жукова.
А через сім років опали за спиною Жукова і поготів нікого не було.
Сила будь-якого політика в Радянському Союзі визначалася міццю угруповання, яке стояло за ним. Кожен, хто рвався наверх, формував свою групу, яку тягнув за собою. Один без нічого дереться по прямовисній стіні, вбиває гаки. Група страхує його. Потім по прокладеному шляху, по спущеній зверху мотузці, піднімається вгору група, закріплюється, а лідер дереться вище... Чим сильніша і згуртованіша група, тим вище підніметься лідер, тим вище тягне за собою групу.
У Жукова була величезна горлата ватага. Але кожен у ній думав про власний порятунок. Коли Жуков валився в прірву, лизоблюди, які слідували за ним, у паніці рубали кінці, щоб він їх за собою не потягнув у безодню.
Провалившись у прірву, Жуков залишився один.
Якщо б Хрущову через сім років після падіння Жукова і прийшла в голову навіжена ідея повернути стратега на пост міністра оборони, то свою владу Хрущов таким ходом не зміцнив би, а розхитав. У Жукова не було в той момент своєї опори, а серед противників у нього була вся верховна знать.
Але Жукову все життя страшенно хотілося вірити, що без нього ні Сталін, ні Хрущов не могли прожити. І він про це розповідав зустрічним і поперечним.
Якби Брежнєв помер раніше за Жукова, то розповіді стратегічного генія збагатилися б ще одним епізодом: не міг Леонід Ілліч без мене ніяк, все хотів у владу повернути, зателефонував, поговорили, домовилися, шкода, старий кінці віддав недоречно, уже рука з пером до паперу тяглася указ підписати... Зовсім трішки не встиг... А так би...
– 8 -
Жукова всі любили. Завжди. Навіть коли його зняли з усіх постів, все одно любили. (Принаймні він так розповідав.)
Ось чудова історія: відсторонений від влади Жуков приїхав у санаторій.
«Був тихий час, і ворота замкнені. А сторож кудись відлучився. Стоїмо біля замкнених дверей і потрапити на територію не можемо. Раптом хтось з відпочивальників підійшов до хвіртки, глянув, щось пробурмотів і кинувся назад. Через кілька хвилин біжить ватага молодих офіцерів, радісно вітають, хтось кинувся шукати сторожа.
– Та що ж це, хлопці? - раптом крикнув капітан. - Це ж маршал Жуков! Давай навались.
І висмикнули ворота з петель, повалили їх на землю — витягнулися:
– Будь ласка, проходьте, товаришу маршале!
Так крізь стрій, під оплески, через повалені ворота пройшли на територію санаторію...»
Зворушливо і романтично.
А я звернув увагу на дріб'язок, на дрібничку: командував молодими офіцерами капітан... Звідки Жукову це відомо? В санаторії у нас було прийнято в піжамі ходити. І халат лікарняний ще видавали. Куди не йшло: в майці або в футболці м'ячик було прийнято ганяти. А тут - капітан у погонах. В санаторії. Не інакше як набирався бідолаха здоров'я, не знижуючи пильності та боєготовності, в погонах, в чоботях, при портупеї...
В даному випадку свідків, крім самого Жукова, теж не збереглося. Ніхто з тих молодих офіцерів, які зривали перед ним ворота, ніколи цей випадок не пригадав, ніхто про нього пресі не повідав. Адже цей випадок куди переконливіше прозвучав би в устах того самого капітана в погонах або одного з його товаришів. Але не знайшлося такого. Начебто і війни в ту пору великої не було, і за роками своїми молодими мали б вони Жукова пережити. І розповісти захопленим слухачам, як валили перепони на шляху стратега.
Але ось досада, свідків і на цей раз не виявилося.
А питання залишаються. Якщо молодими офіцерами командував капітан, то інші були меншого звання. Принаймні рівні йому. І тут ми потрапляємо в провал більшого масштабу: це якими ж вітрами Маршала Радянського Союзу Жукова, нехай навіть відставного і опального, занесло в санаторій, де набиралися здоров'я лейтенанти і капітани? Де це ви бачили, щоб у нас капітани з маршалами в одному санаторії по кущах горілку зі склянок-гранчаків хлебтали? Вкажи мені таку обитель...
Невже бідного Жукова в тому санаторії так і годували, як прийнято в нас годувати лейтенантів і капітанів? О, нещасний! Не інакше як на сірих вогких простирадлах спав, як у нас прийнято. І лікарі його ті ж лікували...