Аналізуючи природу націоналізму, Д. З. Мануїльський слушно вказував: «Український буржуазний націоналізм завжди працював як наймит на чужого пана. Український націоналізм ніколи не був національним, бо він завжди обслуговував інтереси чужоземних панівних класів. Він ніколи не був самостійним, бо він ніколи не орієнтувався на сили власного народу, а орієнтувався на багнети чужинців» (10). З цим важко не погодитися, зустрічаючи твердження В. Кука, що на другий день війни вони разом з Я. Стецьком, М. Лебедем та І. Равликом (незабаром — одна з чільних фігур в поліції Львова) на легковій автомашині, зареєстрованій в військовому відомстві, рушили в напрямку Львова (11). (Принагідно наведемо враження колишнього перекладача вермахту українського походження: «…дістали звичайний вояцький мундир без відзнак…незграбний мундир, забраний з трупів (блузка дірява і захляпана кров'ю») — 12).
В «Українському державному правлінні», яке бандерівці намагалися створити після декларативного «акту 30 червня», серед 41 прізвища потенційних урядовців значився і «6. Лебідь М. — безпека» (13).
Саме він несе безпосередню відповідальність за формування на тимчасово загарбаних радянських територіях структур окупаційної влади, включаючи підрозділи допоміжної поліції, які уже з перших днів разом з гітлерівцями включилися в винищення оточенців з частин Червоної Армії, представників державного, партійно-комсомольського активу, працівників правоохоронних органів, симпатиків Радянської влади з числа місцевого населення, а також представників національних груп, чия ліквідація була засадовою вимогою ОУН. Так, в одній з директив СБ до чинників, які мали бути «унишкідливлені», відносилися:
«1) москалі, надсилані на українські землі для закріплення.
2) жиди, так індивідуально, як і національна група.
3) чужинці, переважно азіати, якими колонізує Москва Україну з наміром створити в Україні національну шахівницю.
4) поляки на західноукраїнських землях, що не зреклися мрії про відбудову Великої Польщі» (14).
Бандерівці мали програму масштабних етнічних чисток і в умовах окупаційного режиму приступили до її реалізації. Наведемо лише один з багатьох прикладів.
«УПА дала польському населенню наказ опустити українські терени Волині і Полісся» — дещо «меланхолійно» пригадував Лебедь. І далі: " нехай нікого не дивує, що боротьба прийняла в деяких місцевостях спонтанні, гострі форми" (15).
Більш детально оці "гострі форми" визначено в директиві командування УПА "Північ", очолюваного Климом Савуром: "Ми повинні провести гостру акцію по ліквідації польського елемента. При відході німецьких сил з сіл використати можливості для ліквідації всього чоловічого населення від 16-ти до 60-ти років… Цю боротьбу ми не можемо програти і за будь-яку ціну повинні зменшити польські сили. Лісові і розташовані близько лісових масивів села повинні зчезнути з обличчя землі…" (16).
В літературі фігурують різні оцінки кількості жертв різанини, проведеної бандерівцями на Волині. Так, Віктор Поліщук, не претендуючи на повноту дослідження, говорить про 2000 місцевостей, в яких були скоєні акти вбивств. Загальне число загиблих оцінюється ним в 50–70 тисяч осіб, що складає 20 % тодішнього польського населення Волині (17).
Аналогічна (а то й ще жахливіша — як у випадку з геноцидом єврейського населення) картина і по іншим національним групам. І за всім цим — фігура "урядуючого провідника" ОУН, яким восени 1941-го офіційно став Микола Лебедь.
Особа № 1 в ОУН(б) С. Бандера, а також його перший заступник Я. Стецько, які виявили таку недоречну на погляд німців ініціативу з проголошенням державності, після нетривкого перебування під "почесним арештом" були доправлені до Заксенхаузену. Принагідно зауважимо, що сам факт їх утримання в цьому таборі адептами видається за аргумент на користь "антинацистської" діяльності ОУН. Проте спогади одного з чільних оунівців Д. Андрієвського про комфортні умови перебування не залишають камені на камені від такої версії. "Я, — згадував Андрієвський, — опинився в невеликій келії. Перед тим, як ввійшли, СС поставив на стіл чашку кави, сказав, що я мушу в 9 годин бути в ліжку…Бандера…питав про моє здоров'я, чи дістаю пакунки, чи маю досить їсти і чи не бракує грошей. Пропонував мені свою поміч і одного дня виніс на прохід та намагався всунути в руку кусень масла" (18).
Але за умов, коли і Бандера і Стецько були обмежені в можливостях оперативного керівництва організацією, на перший план висунулася постать людини № 3 в офіціальній ієрархії ОУН(б). І саме з цією постаттю чимало учасників подій та дослідників пов'язують лінію на мінімізацію спротиву фашистським окупантам. В матеріалах III Надзвичайного збору українських націоналістів чітко простежується прагнення довести: "віссю оборони були дві справи — вивіз до Німеччини на каторжні роботи і грабунок хліба" (19), виправдавши відсутність активних бойових дій проти гітлерівців з боку структур ОУН і УПА. Більше того, на трьох (осінь 1941 р., березень 1942 р., лютий 1943 р.) конференціях ОУН(б) гору брала лінія, що не допускала збройних конфліктів з німцями, а головним проголошувала "фронт боротьби з московським імперіалізмом" (20).