Вона пропонує йому чаю. Він голодний і миттю проковтує два окрайці хліба, що розмірами нагадують цеглини, з домашнім варенням з опунції. Поглинаючи їжу, він відчуває на собі її погляд. Слід бути обачнішим: немає нічого огиднішого для дитини за функції батьківського тіла.
Нігті в неї не надто чисті. Сільський бруд — почесний, як йому здається.
У кімнаті Гелен він розпаковує свою валізу. Шухляди комода порожні, у велетенській старій шафі висить лише синій комбінезон. Якщо Гелен поїхала, то надовго.
Люсі влаштовує йому екскурсію своїм маєтком. Нагадує заощаджувати воду й не забруднювати септик[32]. Йому це вже відомо, але він ретельно слухає її. Потім донька показує йому обшиту дошками псарню. Коли він приїжджав минулого разу, тут був лише один вольєр. А зараз у затінку евкаліптових дерев їх п’ять: надійно збудованих, з бетонною підлогою, оцинкованими жердинами й підкосами та міцною сіткою. Собаки — добермани, німецькі вівчарки, ріджбеки, бультер’єри і ротвейлери — хвилюються, побачивши її.
— Усі вони — сторожові пси, — пояснює Люсі. — Робочі собаки, яких винаймають на короткий термін: тиждень чи два, часом на вихідні. А під час літніх канікул мені віддають домашніх тварин.
— І котів? Ти береш котів?
— Не смійся. Я думаю про те, аби зайнятися ще й котами. Але поки що не маю де їх приймати.
— Ти досі маєш ятку на базарі?
— Так. Продаю там у суботу зранку. Я візьму тебе з собою.
Ось так вона й живе: здаючи в оренду псів та продаючи квіти й городину. Хіба можна уявити щось простіше?
— А пси не нудяться? — Він показує на рудувато-коричневу бульдожиху, котра самотньо лежить у клітці, поклавши голову на лапи, і похмуро спостерігає за ними, навіть не намагаючись підвестися.
— Кеті? Її покинули. Господарі накивали п’ятами. Кілька місяців не сплачують рахунків. Навіть не знаю, що робитиму з нею. Мабуть, спробую знайти їй дім. Вона в поганому настрої, але взагалі з нею все гаразд. Ми кожного дня виводимо її на зарядку. Я або Петрус. Це частина нашої з ним угоди.
— Петрус?
— Ти познайомишся з ним. Петрус — мій новий помічник. А з березня, правду кажучи, співвласник. Непоганий хлопець.
Він прогулюється разом із нею повз глиняну загату, уздовж якої незворушно плаває качина родина, повз луки й через город із квітковими грядками та зимовими овочами: цвітною капустою, картоплею, буряками, мангольдом і цибулею. Вони навідуються до насоса й водозбірні на краю її обійстя. Останні два роки йшли гарні дощі, і рівень води піднявся.
Вона охоче розповідає про це. Фермерша нового покоління, освоює свої землі. Раніше були худоба і маїс. Сьогодні — собаки і нарциси. Чим більше змінюються речі, тим незміннішими залишаються. Історія повторюється, хоча й стає скромнішою. Напевно, історія засвоїла урок.
Повертаються вони вздовж зрошувального жолобу. Босі пальці Люсі застрягають у червоній землі, залишають чіткі відбитки. Міцна жінка вростає у своє нове життя. Добре! Якщо він залишить після себе саме це — свою доньку, цю жінку, — йому немає чого соромитися.
— Мене не потрібно розважати, — каже він, повернувшись до будинку. — Я привіз із собою книжки. Усе, що мені потрібно, — стіл і стілець.
— Ти працюєш над чимось особливим? — обережно цікавиться донька. У розмовах вони нечасто торкаються його роботи.
— Я маю деякі плани. Написати дещо про останні роки Байрона. Не книжку чи, радше, не таку книжку, як я писав раніше. Швидше щось сценічне. Слова й музику. Персонажі розмовлятимуть і співатимуть.
— Я й не знала, що ти досі маєш такі амбіції.
— Гадаю, що можу собі це дозволити. Хоч справа не лише в цьому. Людині хочеться залишити щось по собі. Принаймні чоловікові хочеться залишити щось по собі. Жінкам із цим простіше.
— Чому жінкам простіше?
— Я маю на увазі, їм простіше створити щось, що житиме власним життям.
— А те, що ти — батько, не рахується?
— Батько… Я не можу відігнати думку, що в порівнянні з материнством батьківство — досить абстрактна річ. Але заждімо й подивімося, що з цього вийде. Якщо мені щось вдасться, ти будеш першим слухачем. Першим і, можливо, останнім.
— Ти збираєшся сам написати музику?
— Музику я здебільшого запозичу. Совість мене через це не мучитиме. Спочатку мені здавалося, що знадобиться досить пишна оркестровка. Скажімо, як у Штрауса. Таке мені б не вдалося. Але тепер я схиляюся в інший бік, до дуже простого акомпанементу — скрипка, віолончель, гобой чи, можливо, фагот. Але поки що все це з галузі фантастики. Я не написав жодної ноти — був занадто збентежений. Ти, мабуть, чула про мої неприємності.
— Роз згадувала щось по телефону.
— Гаразд, не будемо зараз заглиблюватися в це. Якось іншим разом.
— Ти назавжди пішов з університету?
— Я пішов у відставку. Мене попросили піти.
— Ти сумуватимеш за університетом?
— Чи сумуватиму я? Не знаю. Я був не вельми гарним викладачем. Як виявилося, стосунки з моїми студентами ставали щораз гіршими. Вони не завдавали собі клопоту почути те, що я хотів сказати. Тож, напевно, я не сумуватиму. Можливо, я насолоджуватимусь пенсією.
У дверях з’являється чоловік, високий чоловік у синьому комбінезоні, гумових черевиках і вовняній шапці.
— Петрусе, заходь, познайомся з моїм батьком, — запрошує Люсі.
Петрус витирає ноги. Чоловіки потискають руки. У помічника Люсі зморшкувате обвітрене обличчя й пронизливий погляд. Йому сорок? Сорок п’ять?
Петрус повертається до Люсі.
— Розпилювач, — каже він. — Я прийшов по розпилювач.
— Він у «комбі». Зачекай тут, я принесу.
Він залишається наодинці з Петрусом.
— Ви доглядаєте за собаками, — каже, аби порушити тишу.
— Я доглядаю за собаками й працюю на городі. Так. — Петрус широко всміхається. — Я — садівник і собачник. — На мить він замислюється. — Собачник, — повторює, насолоджуючись словом.
— Я щойно приїхав з Кейптауна. Часом мене турбує думка, що моя донька тут сама. Це дуже усамітнене місце.
— Так, — погоджується Петрус, — тут небезпечно. — Він замовкає. — Сьогодні всюди небезпечно. Але тут, гадаю, усе гаразд. — І знову всміхається.
Люсі повертається з невеличкою пляшечкою.
— Ти знаєш норму: чайна ложка на десять літрів води.
— Так, я знаю. — Петрус пірнає в низькі двері.
— Схоже, Петрус — хороший чоловік, — зауважує Лур’є.
— Має голову на в’язах.
— Він теж живе тут, на обійсті?
— Вони з дружиною живуть у старій стайні. Я провела туди струм. Там досить зручно. Інша його дружина разом з дітьми живе в Аделаїді, деякі з них уже дорослі. Час від часу він навідує їх.
Він залишає Люсі наодинці зі своїми справами, а сам прогулюється до дороги на Кентон. Холодний зимовий день, сонце вже сідає за червоні горби, поцятковані рідкою пожухлою травою. «Неродюча земля, неродючий ґрунт», — думає він. Виснажена. Годиться хіба для кіз. Невже Люсі й справді збирається прожити тут ціле життя? Він сподівається, що це лише тимчасовий етап.
Попри нього додому повертається група школярів. Він вітається, і діти відповідають. Сільська особливість. Кейптаун уже зникає в минулому.
Спогади про дівчину повертаються без попередження: про її охайні невеличкі груденята з настовбурченими сосками, про її гладкий плаский живіт. Він здригається від бажання. Схоже, чим би це не було, воно ще не минулося.
Він повертається додому й завершує розбирати валізу. Довгий час минув відтоді, коли він востаннє жив із жінкою. Йому доведеться зважати на свою поведінку, доведеться бути охайнішим.
«Пишна» — комплімент для Люсі. Незабаром вона, безсумнівно, стане дебелою. Не доглядатиме за собою, як трапляється з тими, хто відводить війська з поля битви за кохання. Qu’est devenu ce front poli, ces cheveux blonds, sourcils voûtés?[33]
Вечеря скромна: зупа з хлібом, а потім батат. Зазвичай батат йому не подобається, але Люсі зробила щось із лимонною цедрою, маслом і корицею, від чого страва стала смачною і навіть більше, ніж просто смачною.
32
Локальна очисна установка, призначена для збору й очищення побутових і господарських стічних вод від індивідуальних житлових будинків за відсутності центральної системи каналізації.
33
«Що сталось з брівками дугою, з чолом високим і ясним, з очей паланням і жагою, з моїм волоссям золотим…» Рядки з поеми «Нарікання чарівної зброярки» Ф. Війона. Переклад з французької Л. Первомайського.