— Ти залишишся тут ненадовго? — питає вона.
— На тиждень? Скажімо, на тиждень? Ти зможеш вино`сити мене цілий тиждень?
— Ти можеш залишатися тут стільки, скільки тобі заманеться. Я лише боюся, що ти тут знудишся.
— Я не нудьгуватиму.
— А коли тиждень мине, куди ти вирушиш далі?
— Поки не знаю. Напевно, вирушу в мандри, довгі мандри.
— Ну, можеш залишатися.
— З твого боку це дуже люб’язно, моя дорогенька, але я б хотів зберегти нашу дружбу. А довгі візити дружбі не на користь.
— А може, не називатимемо це «візитом». Назвімо це «прихистком». Ти погодишся отримати прихисток на невизначений строк?
— Ти маєш на увазі притулок? Люсі, усе не так погано. Я не вигнанець.
— Роз казала, що обстановка була кепська.
— Я сам винен. Мені запропонували компроміс, але я на нього не погодився.
— Який компроміс?
— Перевиховання. Виправлення характеру. Кодовим словом було «психотерапія».
— А ти настільки досконалий, що не можеш пройти невеличкий курс психотерапії?
— Це занадто нагадує мені Китай режиму Мао. Публічне покаяння, самокритика, привселюдне каяття. Я старомодний і віддав би перевагу тому, щоб мене поставили до стінки та розстріляли. Досить уже про це.
— Розстріляли? За романчик зі студенткою? Трохи занадто, тобі так не здається, Девіде? Такі речі, мабуть, трапляються щодня. І точно траплялися, коли я була студенткою. Якщо вони переслідуватимуть за кожен такий випадок, доведеться стратити всіх викладачів.
Він знизує плечима.
— Настали пуританські часи. Особисте життя стало публічною справою. Тепер у пошані хтивість, хтивість і сентиментальність. Їм потрібна вистава: бити себе кулаками в груди, каятися, плакати, якщо вдасться. Себто влаштовувати телешоу. Я на таке не погодився.
Він збирається додати: «Правду кажучи, вони хотіли каструвати мене», але не може промовити цих слів, не може сказати їх своїй доньці. Чесно кажучи, тепер, коли він почув свою тираду вухами іншої людини, вона здається йому надміру мелодраматичною.
— Тож ти стояв на своєму, а вони на своєму. Так усе було?
— Більш-менш.
— Тобі, Девіде, не слід бути таким непохитним. У непохитності немає нічого героїчного. Ти ще маєш час передумати?
— Ні. Вирок остаточний.
— Жодних апеляцій?
— Жодних апеляцій. Я не жаліюся. Не можна визнати себе винним у розбещеності й чекати у відповідь на океан співчуттів. Принаймні в певному віці. У певному віці ти вже просто не можеш апелювати, отак. Доводиться просто примиритися й доживати своє життя. Відбувати своє покарання.
— Ну що ж, шкода. Залишайся тут скільки завгодно. На будь-яких підставах.
Він рано лягає спати й прокидається серед ночі від шквалу собачого гавкоту. Один із псів бреше механічно, майже невпинно; решта, не бажаючи визнавати поразку, приєднуються знову.
— Так буде кожної ночі?
— До цього просто треба звикнути. Пробач.
Він хитає головою.
Вісім
Він уже забув, якими холодними бувають ранки в нагір’ях Східної Капської провінції. Теплого одягу він із собою не привіз, тож доводиться позичити светр у Люсі.
Запхавши руки до кишень, він шпацирує між квітковими клумбами. Кентонською дорогою гуркотить невидима автівка, та її звук ще довго висить у застиглому повітрі. Високо над головою, вишикувавшись вервечкою, летять гуси. Що він робитиме зі своїм вільним часом?
— Хочеш трохи прогулятися? — питає за спиною Люсі.
Вони беруть із собою трьох псів: двох молодих доберманів, яких донька веде на повідках, і покинуту бульдожиху.
Задерши вуха догори, самка намагається випорожнитися, але в неї нічого не виходить.
— У неї проблеми, — пояснює Люсі. — Доведеться її лікувати.
Собака продовжує тужитися, висолопивши язика й глипаючи туди-сюди очицями, наче соромлячись того, що за нею спостерігають.
Вони залишають дорогу позаду і прокладають собі шлях крізь зарості чагарників, а потім крізь рідкий сосновий лісок.
— Дівчина, з якою ти сплутався, — каже Люсі, — це було серйозно?
— Хіба Розалінд не розповіла тобі все?
— Не дуже детально.
— Вона народилася в цих місцях. У Джорджі. І слухала один із моїх предметів. Посередня студентка, але дуже приваблива. Чи було це серйозно? Не знаю. Але це точно мало серйозні наслідки.
— Але тепер усе скінчено? Ти ж не відчуваєш досі потягу до неї?
Чи скінчено все? Чи не відчуває він тепер потягу?
— Наші стосунки скінчилися, — озивається він.
— Чому вона пожалілася на тебе?
— Вона не розповіла мені; та й я не мав можливості запитати. Вона була в скрутному становищі. Її залякував один молодик, коханець чи колишній коханець. І на заняттях були проблеми. А потім її батьки щось почули й приїхали без попередження до Кейптауна. Гадаю, на неї тиснуло занадто багато всього.
— А ще був ти.
— Так, ще і я. Не думаю, що зі мною було легко.
Вони дістаються до воріт із написом «САППІ Індастріз — порушники переслідуватимуться» й повертають назад.
— Гаразд, — каже Люсі, — ти сплатив свій борг. Можливо, озираючись назад, вона не думатиме про тебе занадто грубо. Жінки можуть на диво легко пробачати.
Западає тиша. Невже Люсі, його власній дитині, вистачає самовпевненості розповідати йому про жінок?
— Ти не думаєш про те, аби знову одружитися? — цікавиться донька.
— Із кимось із моїх однолітків, маєш на увазі? Я не годжуся для шлюбу, Люсі. Ти ж сама бачила.
— Так. Але…
— Але що? Але негідна справа — полювати на дітей?
— Я не про це. Просто час минає, і далі тобі буде складніше, а не легше.
Вони з Люсі ніколи раніше не обговорювали його інтимного життя. Виявляється, це не так-то й просто. Але якщо не з нею, з ким він може поговорити?
— Пам’ятаєш, як там у Блейка, — каже він. — Краще вбити немовля в колисці, ніж плекати нездійсненні мрії?[34]
— Чому ти цитуєш мені це?
— Нездійсненні мрії старигана можуть виявитися такими ж огидними, як у молодого.
— І?
— Кожна жінка, з котрою я був близьким, відкривала мені щось у мені самому. Із цієї точки зору вони робили мене кращим, ніж я був.
— Сподіваюся, ти не прагнеш у відповідь того самого: дізнатися, що зробив своїх жінок кращими людьми.
Він рвучко дивиться на доньку. Вона всміхається.
— Жартую, — каже.
Повертаються вони вздовж гудрону. На повороті до невеличкої ферми Люсі намальовано знак, якого він раніше не помічав: «Зрізані квіти. Саговники»[35] і стрілка.
— Саговники? — дивується він. — Я гадав, їх заборонено продавати.
— Заборонено викопувати дикі. Я вирощую їх із насіння, покажу тобі.
Вони продовжують прогулянку, молоді пси смикаються, намагаючись вирватися, самка захекано плентається позаду.
— А ти? Ти хочеш від життя саме цього? — Він змахує рукою в напрямку городчика, у напрямку будинку з блискучим від сонячних променів дахом.
— Цього вистачить, — тихо відповідає Люсі.
А ось і субота, базарний день. Люсі будить його о п’ятій ранку, як домовлялися, і пропонує каву. Загорнувшись, аби не мерзнути, вони приєднуються в садку до Петруса: він уже зрізає квіти у світлі галогенової лампи.
Він пропонує підмінити Петруса, але вже незабаром пальці замерзають так, що в’язати букети не вдається. Повернувши мотузку Петрусові, він загортає та складає квіти.
О сьомій, коли світанкові промені торкаються пагорбів і починають ворушитися собаки, робота завершується. У «комбі» завантажили коробки з квітами, мішки картоплі, цибулі та капусти. Люсі кермує, а Петрус залишається на фермі. Обігрівач не працює; визираючи крізь запітніле скло, донька виїжджає на дорогу до Ґрехемстауна. Він сидить поруч і їсть зроблений донькою сендвіч. З носа капає; він сподівається, що Люсі цього не помітила.
35
Рід голонасінних рослин, один із найдавніших представників сучасної флори, ровесник динозаврів. Установлено, що тривалість життя саговника може досягати 5000 років.