Отже, нова пригода. Його донька, котру він колись возив до школи, на балетний гурток, до цирку й на ковзанку, тепер сама везе його на екскурсію, показує йому життя, показує йому інший, незнайомий світ.
На Донкін-сквер власники яток уже розкладають прилавки і викладають свій товар. Пахне підгорілим м’ясом. Над містом висить холодний туман; люди потирають руки, тупають ногами і лають погоду. Кожен демонструє доброзичливість, але Люсі, на його щастя, тримається осторонь.
Виявляється, що вони перебувають у продуктовій частині базару. Ліворуч від них троє африканок продають молоко, кукурудзяне борошно й масло, а ще кістки на суп з накритого вологою ганчіркою відра. Праворуч — пара літніх бурів, вітаючись із котрими Люсі називає їх тітонькою Мімз і дядечком Коосом; у них є маленький помічник у балаклаві, якому не більше десяти років. Як і Люсі, вони принесли на продаж картоплю й цибулю, а ще варення в банках, консервовані овочі, висушені фрукти, мішечки з чаєм бучу[36], ханібуш[37] і трави.
Люсі прихопила із собою два розкладаних парусинових стільчики. Батько й дочка п’ють каву з термоса й чекають на перших покупців.
Два тижні тому він в аудиторії пояснював нудьгуючим молодикам із провінції, у чому різниця між «пити» і «випити», «горіти» і «згоріти». Доконаний вид — означає дію, доведену до кінця. Яким далеким усе це тепер здається! Я живу, я жив, я прожив.
Картопля Люсі помита й розкладена по бушелю[38] в кошики, а в Кооса і Мімз — строката від глини. Уранці Люсі заробляє майже п’ятсот рандів. Гарно купують квіти; об одинадцятій донька знижує ціну й розпродає залишки продуктів. М’ясо-молочна ятка теж продає чимало; а ось у старого подружжя, котре задерев’яніло сидить пліч-о-пліч і не посміхається, справи просуваються гірше.
Багато покупців знають ім’я Люсі: здебільшого це жінки середнього віку, у чиєму ставленні відчувається щось власницьке, наче її успіх належить і їм теж. Вона щоразу відрекомендовує його:
— Познайомтеся з моїм батьком, Девідом Лур’є, він приїхав у гості з Кейптауна.
— Ви, мабуть, пишаєтеся донькою, містере Лур’є, — кажуть вони.
— Так, дуже пишаюся, — погоджується він.
— Бев керує притулком для тварин, — каже Люсі після одного зі знайомств. — Часом я допомагаю їй. Ми зазирнемо до неї на зворотному шляху, якщо ти не проти.
Бев Шоу, кремезна, невисока метушлива жіночка з чорними веснянками, коротко постриженим жорстким волоссям і короткою шиєю, не викликала в нього симпатії. Йому не подобаються жінки, котрі навіть не намагаються бути привабливими. Він уже раніше відчував схожу ворожість до подруг Люсі. Тут немає чим пишатися: упередженість виникла в його свідомості й оселилася там. Його мозок став прихистком для думок похилого віку, ледачих, злиденних, котрим немає куди податися. Йому слід гнати їх утришия, вимітати зі своєї голови. Але не завдає собі клопоту, його це не так-то й переймає.
Ліга добробуту тварин колись була активною благодійною організацією Ґрехемстауна, а тепер припинила свою діяльність. Проте кілька добровольців на чолі із Бев Шоу й досі підтримують у старому приміщенні ветеринарну клініку.
Він не має нічого проти любителів тварин, з якими Люсі зналася, скільки він її пам’ятає. Безумовно, без них світ став би ще гіршим. Тож коли Бев Шоу відчиняє вхідні двері, він набуває люб’язного вигляду, хоча насправді зустрічний сморід котячої сечі, собачої сверблячки та дезінфектора «Джейс Флюїд» викликає в нього огиду.
Будинок точно такий, як він собі уявляв: погані меблі, безладні дрібнички (порцелянові пастушки, коров’ячі дзвіночки та мухобійки зі страусового пір’я), радіо стогне, пташки в клітках пищать, а під ногами вештаються коти. Окрім Бев Шоу, тут є ще Білл Шоу; він п’є чай за кухонним столом, так само приземкуватий, з червоним, як буряк, лицем, сріблястим волоссям і у светрі з розтягнутим коміром.
— Сідайте, сідайте, Девіде, — пропонує він. — Беріть горнятко, почувайтеся як удома.
Ранок був довгий, він стомився, і легкі світські бесіди з цими людьми — останнє, чого йому хочеться. Він глипає на Люсі.
— Ми ненадовго, Білле, — каже вона. — Я лише заберу деякі ліки.
Він дивиться крізь вікно на задній двір родини Шоу: з яблунь падають червиві плоди, буйно розрослися бур’яни, шматок землі загороджений оцинкованим листовим залізом, дерев’яні піддони, старі шини, між якими порпаються курчата, а в кутку дрімає неочікувана тут південноафриканська антилопа.
— Що думаєш? — уже в машині питає Люсі.
— Не хочу бути грубим. Я впевнений, що це самодостатня субкультура. У них є діти?
— Ні, жодних дітей. Не слід недооцінювати Бев. Вона не дурна й робить надзвичайно багато доброго. Вона роками їздить до Дункан-Вілліджа, спочатку від «Добробуту тварин», а тепер сама.
— Це неминучий програш.
— Так, неминучий. Фінансування більше немає. Тварини зникли зі списку державних пріоритетів.
— Це, мабуть, пригнічує її. І тебе теж.
— Так. Ні. Хіба це має значення? Тварини, яким вона допомагає, не пригнічені. Вони відчувають неабияке полегшення.
— Тоді це чудово. Пробач, дитинко, мені просто складно розбурхати в собі цікавість до цієї теми. Те, що ти робиш, те, що вона робить, — прекрасно, але, як на мене, люди з Ліги добробуту тварин нагадують християн певного штибу. Усі такі бадьорі й сповнені найкращих намірів, що через деякий час тобі аж свербить зґвалтувати когось або пограбувати. Чи копнути кота.
Він сам дивується своєму емоційному вибуху. Настрій у нього анітрохи не поганий.
— Тобі здається, що мені слід займатися важливішими справами, — каже Люсі. Вони виїхали на відкриту дорогу, і вона кермує, не дивлячись на нього. — Ти думаєш, що, оскільки я твоя донька, то мала б краще влаштувати своє життя.
Він уже хитає головою.
— Ні… ні… ні… — бурмоче ледь чутно.
— Ти гадаєш, що мені варто малювати натюрморти чи вчити російську мову. Тобі не подобаються друзі на кшталт Бев і Білла Шоу, бо вони не познайомлять мене з добірним товариством.
— Це не так, Люсі.
— Авжеж, так. Вони не познайомлять мене з добірним товариством, і причина в тому, що тут немає добірного товариства. Тут є тільки звичайне життя, яким ми ділимося з тваринами. Це приклад того, що намагаються зробити люди на зразок Бев. Це приклад, який я намагаюся наслідувати. Поділитися деякими нашими перевагами з тваринами. Я не хочу народитися в наступному житті собакою чи свинею і жити так, як собаки чи свині живуть поміж нас.
— Люсі, дорогенька, не сердься. Так, я погоджуюся, що тут є лише звичайне життя. Щодо тварин, звісно ж, будьмо добрими до них. Але не втрачаймо перспективи. Ми геть інші створіння, ніж вони. Не обов’язково вищі, просто інакші. Тож якщо ми збираємося бути добрими, робімо це великодушно, а не тому, що відчуваємо провину чи боїмося відплати.
Люсі віддихується. Схоже, вона збирається відповісти на його проповідь, але потім передумує. Додому вони приїжджають мовчки.
Дев’ять
Він сидить у вітальні й дивиться по телевізору футбол. Рахунок нульовий, схоже, жодну з команд перемога не цікавить.
Матч коментують на сесото[39] і коса[40], жодної з цих мов він не розуміє, тому приглушує звук до ледь чутного бурмотіння. Суботнє пообіддя в Південній Африці — священний час для чоловіків і їхніх задоволень. Він починає куняти.
Коли він прокидається, поруч на канапі сидить Петрус із пляшкою пива в руках. Він зробив трохи голосніше.
— «Бушбакз»[41], — каже він. — Я вболіваю за них. За «Бушбакзів» і «Сандаунз»[42].
38
Бушель — міра об’єму сипких тіл. Використовується в США і Сполученому Королівстві, але має практичне значення в усьому світі, оскільки ціна на сільськогосподарські продукти на біржах визначається зазвичай у розрахунку на один бушель. Один бушель картоплі — 27,2 кг.
42
«Мамелоді Сандаунз» — південноафриканський футбольний клуб з міста Преторія. Володар найбільшої кількості чемпіонських звань (5) з моменту утворення Прем’єр-ліги.