Він знову намагається почати, цього разу значно повільніше:
— Коли ти була маленькою, ми жили в Кенілворті, а наші сусіди тримали собаку — золотистого ретривера. Не знаю, чи пам’ятаєш ти.
— Невиразно.
— Це був самець. Щойно десь поблизу з’являлася сучка, він збуджувався й ставав некерованим, тож господарі били його з регулярністю Павлова. Це тривало, допоки бідолашний пес уже й не знав, що робити. Унюхавши самичку, він починав гасати садком, притиснувши вуха, підібгавши хвоста, скавчати й намагатися заховатися. — Він змовкає.
— Не розумію, — зізнається Люсі. Та й справді, у чому суть?
— У цьому видовищі було щось настільки ганебне, що я впадав у відчай. Мені здається, що можна покарати собаку за якусь провину на кшталт погризеного капця. І собака погодиться зі справедливістю цього покарання: ти гризеш — тебе б’ють. Але бажання — зовсім інша справа. Жодна тварина не погодиться зі справедливістю покарання за те, що керувалася інстинктами.
— Тож слід дозволити чоловікам керуватися своїми неприборканими інстинктами? Мораль у цьому?
— Ні, мораль не в цьому. У кенілвортському видовищі ганебним було те, що бідолашний пес почав ненавидіти власну природу. Його більше не потрібно було бити. Він готовий був сам себе покарати. І ось тоді вже краще було застрелити його.
— Або відрізати дещо.
— Можливо. Але, гадаю, у глибині душі він віддав би перевагу пострілу. Він міг обрати його з-поміж запропонованих варіантів: з одного боку — заперечити власну природу, з іншого — провести решту життя, тиняючись по вітальні, зітхаючи, нюхаючи кішку й гладшаючи.
— Девіде, ти завжди так почувався?
— Ні, не завжди. Часом я відчував протилежне. Бажання — це тягар, без якого ми могли б обійтися.
— Мушу зізнатися, — каже Люсі, — що я сама схиляюся до цієї точки зору. — Він чекає, що вона продовжить, але донька зупиняється. — Хай там як, — озивається врешті вона, — повертаючись до нашої теми: тебе благополучно вигнали. Твої колеги знову можуть спокійно зітхнути, поки цап- відбувайло блукає десь у дикій місцевості.
Це твердження? Чи запитання? Чи справді вона вірить, що він лише цап-відбувайло?
— Не думаю, що цап-відбувайло — вдала характеристика, — обережно каже він. — Цап-відбувайло мав практичну цінність, коли за ним стояла міць побожності. Можна було навантажити всі гріхи міста цапові на спину та вигнати його — і ось місто вже чисте. Це спрацьовувало, тому що всі, включно з богами, розуміли значення ритуалів. А потім боги померли, і раптово виявилося, що тепер доведеться очищати місто без божественної допомоги. Замість символів вдаватися до справжніх дій. І тоді народився цензор[50], у римському розумінні слова. Пильність стала гаслом: усі пильнували за всіма. Очищення змінилося зачисткою.
Він знову захопився й читає лекцію.
— Хай там як, — підсумовує, — що, як виявилося, я роблю в дикій місцевості, попрощавшись із містом? Лікую собак. Вдаю з себе незамінного помічника жінки, котра спеціалізується на стерилізації та евтаназії.
Люсі сміється.
— Бев? Ти вважаєш її частиною механізму репресій? Бев відчуває до тебе побожний страх! Ти професор. Вона ніколи раніше не зустрічала старомодного професора. Вона боїться зробити у твоїй присутності граматичну помилку.
Дорогою до них наближаються троє чоловіків, чи двоє чоловіків і хлопець. Вони йдуть швидко, розгонистою ходою сільських мешканців. Пес, якого веде Люсі, сповільнюється й настовбурчує шерсть.
— Нам варто нервувати? — бурмоче він.
— Не знаю.
Вона вкорочує доберманів повідець. Чоловіки наближаються до них. Кивок, привітання, і проходять повз.
— Хто це такі? — питає він.
— В очі їх ніколи не бачила.
Вони доходять до межі насаджень і повертають назад. Незнайомців більше не видно.
Наближаючись до будинку, вони чують, як нестямно хвилюються в клітках пси. Люсі пришвидшує крок.
Усі троє стоять там і дивляться на них. Чоловіки залишаються осторонь, а юнак підійшов до клітки, шипить на собак і рвучко загрозливо розмахує руками. Пси скаженіють, гавкають і клацають зубами. Доберман Люсі намагається вирватися. Навіть стара бульдожиха, яку він уже, схоже, вважає своєю, тихенько гарчить.
— Петрусе! — гукає Люсі. Але його ніде не видно. — Відійдіть від собак! — кричить вона. — Hamba![51] — Хлопець неспішно відходить і приєднується до своїх товаришів. У нього пласке невиразне обличчя й поросячі очиці; він у квітчастій сорочці, мішкуватих штанях і невеликому жовтому солом’яному брилику. Обидва його супутники в комбінезонах. Той із них, що вищий зростом, привабливий, вражаюче привабливий — високе чоло, наче виліплені вилиці, широкі опуклі ніздрі.
Коли Люсі наближається, собаки заспокоюються. Вона відчиняє третю клітку й запускає їх досередини. «Хоробрий жест, — думає він собі, — але чи мудрий?»
Він звертається до чоловіків:
— Чого вам треба?
Озивається молодий:
— Нам треба подзвонити.
— Навіщо вам треба подзвонити?
— З його сестрою, — він невизначено махає позад себе, — стався нещасний випадок.
— Нещасний випадок?
— Так, їй дуже погано.
— А що сталося?
— Дитина.
— Його сестра народжує дитину?
— Так.
— А ви звідки?
— З Еразмускрааля.
Вони перезираються з Люсі. Еразмускрааль — селище в лісовій глушині, без електрики й телефонів. Їхня історія схожа на правду.
— Чому ви не зателефонували з лісництва?
— Там нікого немає.
— Стій тут, — бурмоче йому Люсі, а потім звертається до хлопця: — Хто хоче зателефонувати?
Він указує на високого привабливого чоловіка.
— Заходьте, — каже Люсі.
Вона відчиняє задні двері й зникає в будинку. Високий чоловік іде за нею. За якусь мить другий чоловік протискається повз нього й теж заходить усередину.
Він одразу розуміє, що щось не так.
— Люсі, виходь сюди! — гукає він, вагаючись якусь мить, чи піти за нею, чи залишитися тут і не зводити очей з юнака.
У будинку тиша.
— Люсі! — знову гукає він і вже збирається зайти, коли клацає, зачиняючись, засув на дверях. — Петрусе! — кричить він на повен голос.
Юнак розвертається і біжить до вхідних дверей. Лур’є відпускає повідець бульдожихи.
— Візьми його! — кричить їй. Собака важко трюхикає за хлопцем.
Він наздоганяє їх навпроти будинку. Молодик підхопив жердину і з її допомогою не підпускає до себе собаку.
— Шу… шу… шу! — хекає він, розмахуючи палицею. Собака з ледь чутним гарчанням кружляє то ліворуч, то праворуч.
Покинувши їх, він бігцем повертається до кухонних дверей. Нижня стулка не зачинена на засув: кілька важких ударів, і вона розчахується. Він рачки залазить до кухні.
Удар влучає у маківку. Йому вистачає часу, щоб подумати: «Якщо я при тямі, значить усе гаразд», а потім кінцівки м’якшають, і він завалюється на підлогу.
Він розуміє, що його тягнуть кухонною підлогою. А тоді світло вимикається.
Він лежить долілиць на холодних кахлях. Намагається встати, але ногам щось заважає поворушитися. Знову заплющує очі. Він у вбиральні, вбиральні на фермі Люсі. Хитаючись, зводиться на ноги. Двері замкнуто, ключ зник.
Він сідає на унітаз і намагається пригадати, що сталося. У будинку тиша, пси гавкають, але, схоже, через почуття обов’язку, а не скаженіючи.
— Люсі! — хрипить він і ще раз гучніше: — Люсі!
Він намагається вибити двері, але сам не свій; тут занадто тісно, а двері занадто старі та міцні.
50
Посадовець, що здійснював періодичний перепис громадян, оцінюючи їхнє майно, з метою розподілення цих громадян на соціально-політичні, військові та податкові розряди.