От він і прийшов, день випробування. Без попередження, без фанфар, просто прийшов, а він опинився в епіцентрі. Серце так гучно калатає в грудях, що, мабуть, теж, хоча й безмовно, здогадалося. Як вони впораються з цим випробуванням, він і його серце?
Його дитину схопили незнайомці. За хвилину, за годину вже буде занадто пізно; що б із нею не відбувалося зараз, воно викарбується на камені, належатиме минулому. Але зараз ще не занадто пізно. Зараз він мусить щось зробити.
Попри те, що він напружено прислухається, у будинку неможливо почути жодного звуку. Утім, якби його дитина покликала, хай навіть мовчки, він неодмінно почув би!
Він гупає у двері.
— Люсі! — кричить. — Люсі! Озвися!
Двері відчиняються, і він втрачає рівновагу. За порогом стоїть другий чоловік, той нижчий, і тримає за шийку літрову пляшку.
— Ключі, — наказує він.
— Ні.
Чоловік штовхає його. Він, затинаючись, робить кілька кроків назад і важко сідає. Чоловік підіймає пляшку. Обличчя у нього спокійне, без жодних натяків на гнів. Він просто робить свою роботу: змушує когось щось віддати. Якщо для цього доведеться бити когось пляшкою, він битиме, битиме стільки, скільки буде потрібно, якщо знадобиться, навіть розіб’є її.
— Візьми, — каже він. — Бери все. Тільки залиш мою доньку в спокої.
Не кажучи жодного слова, чоловік забирає ключі й знову замикає його.
Він здригається. Небезпечна трійця. Чому він не здогадався вчасно? Утім, вони не завдали йому шкоди, принаймні поки що. Чи ймовірно, що вони задовольняться знайденим у будинку? Чи ймовірно, що Люсі вони теж не нашкодять?
З-позаду будинку чуються голоси. Собаки заходяться гучнішим, збудженішим гавкотом. Він стає на унітаз і крізь ґратки визирає у вікно.
Другий чоловік, тягнучи за собою гвинтівку Люсі та напханий чимось мішок для сміття, якраз зникає за рогом будинку. Хряскають двері автівки. Він упізнає звук: це його машина. Чоловік з’являється знову, вже з порожніми руками. Якусь мить вони дивляться просто в очі одне одному. «Салют!» — каже чоловік, похмуро посміхається й викрикує ще кілька слів. Хтось вибухає реготом. За мить до чоловіка приєднується хлопець, і вони зупиняються під вікном, вивчаючи свого бранця й обговорюючи його долю.
Він розмовляє італійською та французькою, але ані італійська, ані французька не врятують його тут, у найчорніших нетрях Африки. Він безпомічний — Тітонька Саллі, персонаж коміксу, місіонер у рясі та тропічному шоломі, котрий, розпростерши руки й потупивши очі, чекає, поки дикуни, патякаючи на своїй тарабарщині, приготуються кинути його в казанок, де кипить вода. Праця місіонерів: що залишилося після цієї величної просвітницької діяльності? Нічого помітного.
Тепер із переднього боку будинку з’являється високий, із рушницею в руках. Із досвідченою легкістю він заганяє патрон у казенник[52] і засуває дуло в собачий вольєр. Найбільша з німецьких вівчарок, розлютовано капаючи слиною, хапає рушницю зубами. Потужний вистріл: кров і мізки забризкують клітку. На мить гавкіт стихає. Чоловік стріляє ще двічі. Один пес, із простріленими грудьми, помирає миттєво; інший, на горлі якого зяє рана, важко сідає, притискає вуха до голови й спостерігає за рухами цієї істоти, котра навіть не завдала собі клопоту зробити coup de grâce[53].
Западає тиша. Троє собак, котрі вціліли, не мають де сховатися й відступають углиб вольєру, тупцяють там і тихенько скавчать. Розтягуючи час між пострілами, чоловік убиває їх.
У коридорі тупотять кроки, і двері до туалету знову розчахуються. Перед ним стоїть другий чоловік; за ним видніється хлопчина у квітчастій сорочці, малий їсть морозиво просто з упаковки. Він намахається відштовхнути чоловіка плечем і протиснутися повз нього, але важко падає. Нічого собі підніжка: вони, мабуть, грають у футбол.
Поки він, розвалившись, лежить, його з голови до п’ят поливають якоюсь рідиною. Очі печуть, він намагається витерти їх. Упізнає запах: денатурований спирт. Борсаючись, він підводиться, але його заштовхують назад до вбиральні. Чиркає сірник, і його вмить охоплює холодне синє полум’я.
Отже, він помилявся! Їх із донькою не відпустять так просто після всього! Він може згоріти, може померти; а якщо він може померти, то це може статися також із Люсі, передовсім із Люсі!
Він, наче божевільний, плескає себе по обличчю; волосся вже займається й потріскує; він кидається навсібіч, заходиться безладним ревінням, яке не володіє словами, лише страхом. Намагається встати, але його знову кидають на підлогу. На мить в очах у нього розвиднюється, і він бачить за кілька сантиметрів від свого обличчя синій комбінезон і один черевик. Його носак загинається вгору, а до підошви приклеїлося кілька травинок.
Вогонь беззвучно танцює в нього на кистях. Із зусиллям звівшись на коліна, він занурює руки в унітаз. Позаду зачиняються двері та повертається ключ.
Він нахиляється над унітазом і хлюпає водою на обличчя, опускає у воду голову. Гидко пахне згорілим волоссям. Він зводиться на ноги і збиває з одягу останні язички полум’я.
Витирає обличчя кульками вологого туалетного паперу. Очі печуть, одна повіка вже заплющилася. Він проводить пальцями по волоссю, і пучки стають чорними від сажі. Схоже, окрім однієї латки над вухом, волосся не залишилося; увесь скальп дуже чутливий. Усе чутливе, все попечене. «Горіти» і «згоріти».
— Люсі, — кричить він. — Ти тут?
Перед очима виникає видіння: Люсі бореться одразу із двома чоловіками в синіх комбінезонах, відбивається від них. Від побаченого у нього аж зводить м’язи, і він поспішає відігнати видіння.
Чує, як завелася його машина і як зашурхотіли гравієм шини. Невже все скінчилося? Невже вони — це неймовірно — забираються геть?
— Люсі! — кричить він знову і знову, поки сам не помічає у своєму голосі ноток божевілля.
Нарешті, дякувати Богові, у замку повертається ключ. Коли він відчиняє двері, Люсі вже повернулася спиною до нього. Вона в халаті, з мокрим волоссям і босими ногами.
Він тягнеться за нею слідом крізь кухню, де стоїть розчахнутий холодильник, а на підлозі розсипано продукти. Донька зупиняється біля задніх дверей, роздивляючись різню в собачих вольєрах.
— Мої рідні, мої рідні! — чутно, як бурмоче вона.
Люсі відчиняє першу клітку й заходить. Пес із раною на горлі якимось чином ще дихає. Донька нахиляється до тварини й розмовляє з нею. Пес слабко махає хвостом.
— Люсі! — знову гукає він, і лише тепер вона вперше переводить на нього погляд. Обличчя її насуплюється.
— Що вони, у біса, з тобою зробили? — питає вона.
— Моя найдорожча дитино! — озивається він. Іде за нею до клітки й намагається обійняти доньку. Вона обережно, але рішуче ухиляється.
У вітальні суцільний безлад, те саме в його кімнаті. Дечого не вистачає: його піджака, добрих черевиків, і це лише початок.
Він дивиться на себе в дзеркало. Голову і чоло вкриває коричневий попіл — це все, що залишилося від волосся. Під ним запалено червоніє скальп.
Він торкається шкіри: болить і починає сочитися сукровицею. Одна повіка набрякла і заплющилася; брів більше немає, вій теж.
Він іде до ванни, але двері зачинені.
— Не заходь, — просить голос Люсі.
— З тобою все гаразд? Ти не поранена?
Дурнуваті запитання; вона не озивається.
Він намагається змити попіл під кухонним краном, виливаючи на голову склянку за склянкою. Вода цівками біжить по спині; від холоду його починає бити пропасниця.
Це трапляється щодня, щогодини, щохвилини, каже він собі, у будь-якому куточку країни. Уважай себе везунчиком — тобі пощастило зберегти життя. Уважай себе везунчиком — ти не сидиш зараз бранцем у машині, котра мчить кудись, не лежиш на дні ущелини з кулею в голові. І Люсі теж уважай везунчиком. Передовсім Люсі.
Володіти чимось ризиковано: машиною, парою черевиків, пачкою цигарок. Усього не вистачає, недостатньо машин, черевиків, цигарок. Занадто багато людей, занадто мало речей. Ті, що є, слід пускати по колу, аби кожен мав нагоду побути щасливим хоча б один день. Ось така теорія; тримайся за теорію і за її розраду. Не людське зло, а неохопна система циркуляції, що функціонує, незалежно від жалю чи жаху. Саме так слід сприймати життя в цій країні: у його схематичному аспекті. Інакше можна втратити глузд. Машини, черевики; а ще жінки. У системі повинна бути якась ніша для жінок і того, що з ними трапляється.