Вони ніколи ще не були такими далекими одне від одного й такими злими одне на одного. Він здригається.
Чотирнадцять
Новий день. Телефонує Еттінґер і пропонує позичити їм «тим часом» рушницю.
— Дякую, — озивається він. — Ми подумаємо.
Він дістає інструменти Люсі та лагодить, як може, кухонні двері. Їм слід установити ґрати, міцні ворота, огородити ферму парканом, як зробив Еттінґер. Їм слід перетворити ферму на фортецю. Люсі варто купити пістолет і рацію, взяти уроки стрільби. Та чи погодиться вона колись? Вона тут, тому що любить землю і старе ländliche[56] життя. Якщо таке життя приречене, що їй залишатиметься любити?
Лестощами вдається виманити Кеті зі схованки й поселити на кухні. Вона пригнічена й боязка, бігає назирці за Люсі, намагаючись не відставати. Життя з кожною хвилиною все менше нагадує колишнє. Будинок здається чужим, спаплюженим; вони постійно остерігаються й прислухаються до звуків.
А потім повертається Петрус. Стара вантажівка гуркотить поритою коліями доріжкою та зупиняється біля стаєнь. З кабіни вилазить Петрус у занадто тісному костюмі в супроводі дружини й водія. Чоловіки вивантажують з кузова коробки, насичені креозотом стовпи, листи оцинкованого заліза, рулон пластмасових труб і нарешті, з чималим галасом і шумом, двох молодих овець, яких Петрус прив’язує до стовпчика паркана. Вантажівка розвертається широкою дугою довкола стаєнь і гуркотить у зворотному напрямку під’їзною доріжкою. Петрус із дружиною зникають у стайні. Над азбестовим комином починає витися димок.
Він продовжує спостерігати. За мить з’являється Петрусова дружина і легким широким рухом спустошує помийне відро. «Приваблива жінка», — думає він собі. На ній довга спідниця, а хустку вона зав’язує за сільською модою високо. Красуня й везунчик. Але де ж вони були?
— Петрус повернувся, — повідомляє він Люсі. — Із безліччю будівельних матеріалів.
— Добре.
— Чому він не сказав тобі, що їде? Тобі не здається підозрілим, що він зник точно в потрібну мить?
— Я не можу розпоряджатися ним. Петрус сам собі господар.
Non sequitur[57], але він пропускає його повз вуха. Він вирішив деякий час не зважати ні на що з того, що каже Люсі.
Донька залишається відлюдькуватою, не виказує жодних почуттів, не цікавиться нічим навколо. Йому, чоловікові, котрий не розуміється на садівництві, доводиться випускати із загону качок, поратися з водогінною системою й пускати воду, аби городчик не засох. Люсі годинами лежить на ліжку, витріщається в нікуди або гортає старі журнали, запаси котрих, схоже, ніколи не вичерпаються. Вона нетерпляче гортає їх, наче шукаючи щось, чого там немає. «Едвіна Друда» вже й слід захолов.
Він вистежив біля загати Петруса в комбінезоні. Здається дивним, що чоловік ще й досі не зазирнув до Люсі. Лур’є прямує до нього, вітається.
— Ви, мабуть, чули, нас пограбували у середу, поки вас не було.
— Так, — не приховує Петрус, — я чув. Це дуже погано, дуже погана справа. Але з вами всіма все гаразд.
З ним усе гаразд? А з Люсі? Може, Петрус запитав? Звучало не схоже на запитання, але буде непристойно сприймати почуте якось інакше. Запитання є, а яка відповідь?
— Я живий, — озивається він. — Гадаю, поки ти живий, з тобою все гаразд. Отже, так, зі мною все гаразд. — Він змовкає, чекає, дозволяє розростатися тиші, тиші, котру Петрусові доведеться заповнити наступним запитанням: «А як Люсі?»
Він помилився.
— Люсі поїде завтра на базар? — цікавиться Петрус.
— Не знаю.
— Якщо вона не поїде, утратить свою ятку, — пояснює чоловік. — Напевно.
— Петрус хоче знати, чи збираєшся ти завтра на базар, — повідомляє він Люсі. — Боїться, що ти можеш втратити ятку.
— Чому б вам не поїхати удвох, — пропонує вона. — Я не в змозі туди їхати.
— Упевнена? Було б шкода проґавити тиждень.
Донька не відповідає. Їй не хочеться потикати туди носа, і він знає чому. Через безчестя. Через сором. Саме цього досягли їхні відвідувачі; саме це вони зробили з упевненою в собі молодою жінкою. Чутки вже ширяться околицями, наче пляма. Не її розповідь, а їхня: вони її власники. Як вони поставили її на місце, як показали їй, що слід робити з жінкою.
З одним оком і білою шапочкою на голові йому й самому соромно з’являтися на людях. Але заради Люсі він займається базарними справами, сидить поряд із Петрусом у ятці, терпить зацікавлені погляди, ввічливо відповідає друзям Люсі, котрі вирішили поспівчувати.
— Так, ми втратили машину, — каже він. — І, звичайно, собак, усіх, крім однієї. Ні, з моєю донькою все гаразд, вона просто сьогодні нездужає. Ні, ми не плекаємо надій, поліція перевантажена, певен, ви й самі знаєте. Так, обов’язково їй перекажу.
Він читає публікацію про їхній інцидент у «Геральд». Чоловіків у ній називають «невідомими нападниками». «Троє невідомих нападників атакували міс Люсі Лоурі та її літнього батька в їхньому невеличкому фермерському угідді в околицях Салема, а потім втекли разом з одягом, електронними пристроями і вогнепальною зброєю. Химерною особливістю стало те, що, перш ніж утекти на “Тойоті короллі” 1993-го року випуску із номером СА 507644, грабіжники застрелили шістьох сторожових псів. Містерові Лоурі, котрий під час нападу отримав легкі поранення, надали допомогу в Шпиталі колоністів, після чого його виписали додому».
Він радіє, що в газеті не пов’язали літнього батька «міс Лоурі» та Девіда Лур’є, спеціаліста з творчості співця природи Вільяма Вордсворта та до нещодавнього часу професора Технічного університету Кейпа.
Власне торгівлею він майже не займається. Це Петрус швидко й розторопно викладає товар, це він знає ціни, бере гроші й віддає решту. Насправді Петрус робить усю роботу, поки він сидить поруч і гріє руки. Як у старі часи: baas en Klaas[58]. Ось лише ніхто не сподівається, що він віддаватиме Петрусові накази. Той просто виконує потрібну роботу, ось і все.
Однак заробляють вони небагато: менше трьох сотень рандів. Безсумнівно, причина ховається у відсутності Люсі. Коробки з квітами та мішки з овочами доводиться завантажити назад у «комбі». Петрус хитає головою. «Недобре», — каже він.
Петрус і досі не пояснив свою відсутність. Він має право приходити та йти, коли йому заманеться, тож користується ним; а ще має право мовчати. Але запитання залишається актуальним. Чи знає він тих чужинців? Можливо, він похопився десь словом, через яке вони обрали своєю мішенню Люсі, а не, скажімо, Еттінґера? Чи знав Петрус заздалегідь, що вони запланували?
У старі часи можна було б поговорити з Петрусом. У старі часи можна було поговорити, а потім утратити витримку, вигнати його з усіма пожитками й найняти на роботу когось іншого. Але, попри виплату йому платні, Петруса, строго кажучи, більше не можна вважати підсобним робітником. Строго кажучи, важко пояснити, ким він тепер є. Утім, схоже, що найкраще пасує слово «сусід». Петрус — сусід, котрому зараз доводиться продавати свою працю, бо його це влаштовує. Він продає свою працю згідно з угодою, неписаною угодою, де не йдеться про звільнення через підозри. Вони живуть у новому світі, він, Люсі та Петрус. Петрусові це відомо, йому це відомо; і Петрусові відомо, що йому це відомо.
Попри це, поруч із Петрусом він почувається комфортно й навіть готовий, хоча й обачно, відчути до нього симпатію. Петрус — чоловік його покоління. Він напевно багато пережив, напевно має про що розповісти. Він був би не проти одного дня почути Петрусову оповідь. Але волів би почути її не англійською. Він щораз більше переконується, що англійської мови недостатньо для правди Південної Африки. Часи англійського шифру, чиї речення давним-давно захрипли, утратили свою чіткість вимови, розчленованість, зчленованість. Мова заціпеніла, наче динозавр, що помер і потонув у болоті. З ливарної форми англійської мови оповідь Петруса вийшла б хворим на артрит пережитком минулого.
У Петрусові йому подобається обличчя, обличчя та руки. Якщо на світі існує чесна важка праця, значить, Петрус позначений нею. Він — чоловік терплячий, енергійний, здатний швидко відновлювати сили. Селянин, paysan[59], людина села. Змовник, інтриган, та, безсумнівно, брехун, як усі селяни. Чесна важка праця і чесне лукавство.