Він має власні підозри про плани Петруса на віддалене майбутнє. Петрус не погодиться на те, аби ціле життя орати свої півтора гектара. Може, Люсі й протрималася довше, ніж її друзі — хіпі, цигани, — але для нього вона все одно залишається мізерною людиною: аматоркою, не справжнім фермером, а ентузіасткою фермерства. Петрус залюбки забрав би її землю собі. А тоді б захотів ще й Еттінґерової чи принаймні шматка, на якому можна було б випасати худобу. Еттінґер — міцніший горішок. Люсі тут — тимчасовий гість, але Еттінґер теж селянин, людина землі, непохитна, eingewurzelt[60]. Але Еттінґер урешті-решт помре, а син його давно втік. З цієї точки зору Еттінґер — дурень. Гарний селянин піклується про те, щоб мати більше синів.
У Петрусовому уявленні про майбутнє таким людям, як Люсі, не місце. Але це ще не перетворює його на ворога. Сільське життя завжди будується на сусідських взаєминах, на інтригах проти інших; коли ти бажаєш сусідові моровиці, поганого врожаю, банкрутства й водночас у лихі часи готовий підставити плече.
Найгірше, найпохмуріше пояснення: Петрус найняв трьох незнайомців, аби вони навчили Люсі, як поводитися, і розплатилися з ним накраденим. Але він не може повірити такому поясненню, це було б занадто просто. Справжня істина, як він підозрює, значно більш — він підшукує правильне слово — антропологічна, знадобляться місяці, аби дістатися до її дна, місяці терпіння, поховані під розмовами з десятками людей, і допомога перекладачів.
З іншого боку, він переконаний, що Петрус знав щось заздалегідь; він переконаний, що той міг попередити Люсі. Саме тому йому не вдається позбутися цих думок. Саме тому він продовжує чіплятися до Петруса.
Петрус осушив бетонну чашу загати й тепер чистить її від водоростей. Неприємна робота. Однак Лур’є усе одно пропонує свою допомогу. Утиснувши ноги в гумові черевики Люсі, він залазить до водосховища й обережно ступає слизьким дном. Якийсь час вони завзято шкрябають, чистять і розгрібають лопатами бруд, а потім відпочивають.
— Знаєш, Петрусе, — заводить він розмову, — мені важко повірити, що ті чоловіки, що приходили, були чужими. Мені важко повірити, що вони прийшли з нікуди, зробили те, що зробили, а потім зникли, мов привиди. А ще мені важко повірити, що нас вони обрали лише тому, що ми були першими білими, котрі зустрілися їм того дня. А як ти гадаєш? Я помиляюся?
Петрус курить старомодну люльку з вигнутим чубуком і невеличким срібним ковпачком на чаші. Зараз він випростовується, виймає її з кишені комбінезона, відкриває ковпачок, набиває тютюном чашу й посмоктує незапалену люльку. Він задумливо дивиться поверх стін загати, поверх горбів, поверх усієї відкритої погляду місцевості. Його обличчя абсолютно незворушне.
— Поліція мусить знайти їх, — озивається він зрештою. — Поліція мусить знайти їх і кинути за ґрати. Це робота поліції.
— Але поліції не вдасться знайти їх без допомоги. Ці люди знали про лісництво. Я переконаний, що вони знали про Люсі. Звідки вони могли знати, якщо були чужими в наших краях?
Петрус вважає це запитання риторичним. Він повертає люльку до кишені й замість лопати береться за мітлу.
— Петрусе, це було не просто пограбування, — наполягає він. — Вони прийшли не заради того, аби вкрасти щось. І не заради того, щоб зробити це зі мною. — Він торкається пов’язок на голові та обличчі. — Вони прийшли заради того, аби зробити ще дещо. Ти знаєш, про що я, а якщо не знаєш, то легко можеш здогадатися. Після того, що вони накоїли, вже не можна сподіватися, що Люсі спокійно повернеться до свого старого життя. Я — її батько. Я хочу, щоб цих чоловіків упіймали, поставили перед судом і покарали. Хіба я помиляюся? Хіба я помиляюся, коли прагну справедливості?
Йому байдуже, як він витягне із Петруса слова; йому необхідно просто почути їх.
— Ні, не помиляєтесь.
Його раптово накриває хвилею гніву, такою сильною, що він і сам не сподівався. Він хапається за лопату і, здираючи з дна водосховища цілі смуги бруду й бур’янів, кидає їх через плече за стінку. «Ти сам накручуєшся, — умовляє він себе. — Припини!» Цієї миті йому хочеться схопити Петруса за горло. «Якби це була не моя донька, а твоя дружина, — хочеться сказати йому, — ти б зараз не набивав люльку й не зважував так розсудливо слова». «Насилля» — йому хочеться витягти з Петруса це слово. «Так, це було насилля, — йому хочеться почути, як каже той: — Так, це було знущання».
Вони з Петрусом мовчки пліч-о-пліч закінчують свою роботу.
Отак і минають його дні на фермі. Він допомагає Петрусові чистити зрошувальну систему. Рятує від загибелі город. Пакує продукти для базару. Допомагає Бев Шоу в клініці. Замітає підлогу, готує їжу, робить усе, що більше не робить Люсі. Він зайнятий від світанку до заходу сонця.
Око заживає на диво швидко: минув лише тиждень, а він знову ним бачить. Опікам потрібно більше часу. Він продовжує носити пов’язку на голові й навколо вуха. Без неї вухо нагадує голого рожевого молюска; він не певний, чи вистачить йому колись сміливості оголити вухо на людях.
Він купує капелюха, аби захиститися від сонця, а почасти й від людей. Намагається звикнути до свого дивного вигляду, більш ніж дивного, відразливого — він одне з тих жалюгідних створінь, на яких витріщаються на вулицях діти. «Чому цей дядько такий кумедний?» — питають вони у матерів, а ті шикають на них.
До крамничок у Салемі він навідується так рідко, як тільки вдається, а до Ґрехемстауна лише по суботах. За одну мить він перетворився на затворника, на сільського затворника. Кінець мандрівкам. Хоча серце так само кохає й місяць так само сяє[61]. Хто б міг подумати, що все так швидко і так несподівано закінчиться: мандрівки та кохання!
Уважати, що історія про його негаразди вже дісталася вух плітників у Кейптауні, немає причин. Проте він хоче переконатися, що Розалінд не почула її в якійсь спотвореній формі. Двічі він безуспішно намагається зателефонувати їй. Утретє — телефонує до туристичної фірми, де вона працює. «Розалінд на Мадагаскарі, — кажуть йому, — поїхала на розвідку». Він отримує номер факсу в її готелі в Антананаріву.
Пише повідомлення: «Нам із Люсі не пощастило. У мене вкрали машину, а ще була бійка, у якій мені трохи нам’яли боки. Нічого серйозного — з нами обома все гаразд, хоча ми й збентежені. Вирішив, що краще повідомити тобі це, раптом ширитимуться чутки. Сподіваюся, ти гарно проводиш час». Він віддає листок на затвердження Люсі, а потім Бев Шоу, аби та надіслала його Розалінд до найтемнішої Африки.
Люсі не стає краще. Цілу ніч вона не спить, стверджуючи, що не може заснути; а потім пообіді він знаходить її на канапі: Люсі спить, мов дитина, запхавши великого пальця до рота. Вона втратила апетит; йому доводиться змушувати її поїсти, готуючи незнайомі страви, оскільки донька відмовляється торкатися до м’яса.
Він не для цього приїхав сюди — аби застрягнути в глушині, відганяти демонів, няньчити доньку, підтримувати життя в напівмертвому господарстві. Якщо його поїздка мала якусь мету, то він прагнув зібратися з думками, зібрати докупи сили. А тут тільки щодня втрачав самого себе.
Демони не полишають його. Йому й самому сняться жахіття, у яких він загрузає в ліжку, просотаному кров’ю чи фарбою, і беззвучно кричить, тікає від чоловіка з обличчям, як у яструба, як у бенінської маски[62], як у Тота[63]. Якось уночі він, наполовину сновида, наполовину божевільний, здирає з ліжка постіль і навіть перевертає матрац у пошуках плям.
Ідея з Байроном досі жива. Із книжок, які він придбав у Кейптауні, залишилося лише два томи — решта лежала в багажнику вкраденої автівки. У публічній бібліотеці Ґрехемстауна немає нічого, крім вибраних поезій. Та чи варто йому продовжувати читати? Що ще йому потрібно знати про те, як Байрон проводив час із друзями в старій Равенні? Хіба він ще не спроможний створити Байрона, котрий буде справжнім Байроном, а разом із ним і Терезу?