Правду кажучи, він місяцями відкладав цю мить — мить, коли доведеться зустрітися з чистим аркушем, узяти першу ноту, зрозуміти, що не так. У його свідомості вже закарбувалися уривки любовного дуету, вокальні теми сопрано й тенора, які безмовно звиваються і розповзаються, неначе змії. Мелодія без кульмінації; шепотіння рептилій на мармурових сходах, а на задньому плані пульсує баритон приниженого чоловіка. Можливо, тут і оживе нарешті похмуре тріо: не в Кейптауні, а в старій Каффрарії?[64]
П’ятнадцять
Дві молоді вівці цілий день залишаються прив’язаними на лисому шматку землі біля стайні. Їхнє спокійне одноманітне мекання вже починає дратувати. Він прямує до Петруса, котрий ремонтує велосипед, поставивши його догори дриґом.
— Ті вівці, — каже він, — тобі не здається, що ми могли б прив’язати їх там, де вони зможуть попастися?
— Вони для вечірки, — пояснює Петрус. — У суботу я заріжу їх для вечірки. Ви з Люсі мусите прийти. — Він начисто витирає руки. — Я запрошую вас і Люсі на вечірку.
— У суботу?
— Так, у суботу я влаштовую вечірку. Велику вечірку.
— Дякую. Але якщо навіть ті вівці для вечірки, хіба тобі не здається, що їх слід випасати?
Минає година, а вівці прив’язані, де й були, і так само скорботно бекають. Петруса ніде не видно. Роздратувавшись, він відв’язує їх і тягне до загати, де росте вдосталь трави.
Вівці довго п’ють, а потім неквапливо починають скубати травицю. Це чорноголові перські вівці, однакового розміру, однакового кольору й навіть з однаковими рухами. Швидше за все, близнючки, з народження приречені на ніж м’ясника. Ну що ж, у цьому немає нічого надзвичайного. Коли востаннє вівця помирала від старості? Вівці самі собі не господарі, не господарі своїх життів. Вони існують, аби ними можна було скористатися до останньої крихти: м’ясо з’їсти, кістки розмолоти і згодувати птиці.
Ніщо не врятується, окрім, можливо, жовчного міхура, який ніхто не захоче їсти. Декарту слід було замислитися над цим. Душа, підвішена в темряві гіркого жовчного міхура, — непогана схованка.
— Петрус запросив нас на вечірку, — каже він Люсі. — Чому він її влаштовує?
— Гадаю, через передачу землі. Офіційно це відбудеться першого числа наступного місяця. Для нього це видатний день. Нам варто хоча б показатися там і принести подарунок.
— Він збирається зарізати двох овець. Не думаю, що двох овець надовго вистачить.
— Петрус — той ще скнара. Колись із такого приводу забивали бика.
— Не певен, що мені подобається, що він робить, — притяг додому двійко приречених створінь, щоб познайомити з людьми, котрі їх з’їдять.
— А що було б тобі більше до вподоби? Аби їх різали на бійні і ти не мусив про це думати?
— Так.
— Девіде, прокинься. Це село. Це Африка.
Останнім часом Люсі стала буркотливою, і він не знаходить цьому виправдання. У відповідь він зазвичай поринає в мовчання. Подекуди вони вдвох нагадують незнайомців, що опинилися в одному будинку.
Він каже собі, що мусить бути терплячим, що Люсі й досі живе в затінку нападу, що знадобиться час, перш ніж вона знову стане собою. Але раптом він помиляється? Раптом після такого нападу людина вже ніколи знову не стає собою? Раптом такий напад перетворює людину на когось іншого та порочнішого?
Існує ще одне моторошне пояснення змін настрою Люсі, яке він не може викинути з голови.
— Люсі, — несподівано питає він того ж дня, — ти ж нічого від мене не приховуєш, правда? Ти нічого не підхопила від тих чоловіків?
Вона сидить на канапі в піжамі та халаті й грається з котом. Уже пополудні. Кіт молодий, тямущий і грайливий. Вона махає в нього перед носом поясом свого халата. Котик б’є по ньому швидкими легкими рухами лапок: один-два-три-чотири.
— Чоловіків? — перепитує вона. — Яких чоловіків? — Вона смикає пояс убік, і кіт стрибає за ним.
«Яких чоловіків»? У нього завмирає серце. Невже вона втратила розум? Невже відмовляється пам’ятати?
Але виявляється, що донька лише дражнить його.
— Девіде, я вже не дитина. Я була в лікаря, здала аналізи, зробила все, що може зробити розсудлива людина. А тепер я можу тільки чекати.
— Розумію. А під «чекати» ти маєш на увазі чекати того, що я думаю?
— Так.
— І скільки потрібно часу?
Вона знизує плечима.
— Місяць. Три місяці. Довше. Наука досі не визначила меж того, як довго може чекати людина. Можливо, завжди.
Кіт рвучко хапається за пояс, але гра вже закінчилася.
Він сідає біля доньки, кіт зістрибує з канапи й крадькома рушає геть. Він бере Люсі за руку. Тепер, сидячи поруч, він відчуває несвіжий запах немитого тіла.
— Принаймні це не триватиме вічно, найдорожча моя, — заспокоює він. — Принаймні ти обійдешся без цього.
Вівці провели день біля загати, де він їх прив’язав. Наступного ранку вони повернулися до лисини біля стайні.
Очевидно, часу їм залишилося до суботнього ранку, два дні. І провести два свої останні дні так здається жалюгідною перспективою. Люсі називає такі речі «сільськими замашками». А він має для них інші назви: байдужість, безсердечність. Якщо село може засуджувати місто, то й місто теж може засуджувати село.
Він думає про те, аби викупити в Петруса овець. Але чого він досягне? Петрус скористається грошима, щоб купити й зарізати нових тварин, а різницю покладе собі в кишеню. А якщо він навіть викупить їх із рабства, що він з ними робитиме? Випустить на широку дорогу? Зачинить у собачому вольєрі й годуватиме сіном?
Схоже, що між ним і двома перськими вівцями виник якийсь зв’язок, хоча він сам не розуміє чому. Це не пута кохання. Цей зв’язок поєднав його не з цими двома конкретними вівцями, котрих він навіть не впізнав би серед отари в полі. Хай там як, раптово і безпричинно їхня доля стала для нього важливою.
Він стоїть перед ними під сонцем і чекає, поки стихне гудіння в голові, чекає на знак.
У вухо однієї з них намагається заповзти муха. Вухо смикається. Муха злітає, кружляє навколо, повертається, всідається. Вухо смикається знову.
Він підходить до них на крок. Вівця схвильовано задкує, наскільки дозволяє ланцюг.
Він згадує, як Бев Шоу пригорталася до старого цапа з подертими яєчками, як гладила його, заспокоювала, перетворювалася на частину його життя. Як їй вдається робити це — спілкуватися з тваринами? Їй відома якась хитрість, якої він не знає. Можливо, для цього ти мусиш бути певною людиною, без ускладнень.
Сонце з усією своєю весняною яскравістю б’є йому в обличчя. «Може, мені потрібно змінитися? — думає він. — Стати таким, як Бев Шоу».
Він розмовляє з Люсі.
— Я думав про цю Петрусову вечірку. Загалом мені не хотілося б туди йти. Можна це якось владнати, не поводячись грубо?
— Справа в його забитих вівцях?
— Так. Ні. Я не змінив своїх думок, якщо ти це маєш на увазі. Досі не вірю, що тварини живуть по-справжньому індивідуальним життям. На мою думку, не варто перейматися тим, хто з них житиме, а хто помре. Проте…
— Проте?
— Проте в цьому випадку я стурбований. Сам не знаю чому.
— Ну, Петрус і його гості точно не відмовляться від своїх баранячих відбивних на догоду тобі чи твоїй чутливості.
— Я цього й не прошу. Просто вважаю за краще не йти цього разу на вечірку. Пробач. Я й уявити не міг, що закінчу схожими розмовами.
— Шляхи Господні незбагненні, Девіде.
— Не глузуй з мене.
Наближається субота, базарний день.
— Ми відкриємо ятку? — цікавиться він у Люсі.
Вона знизує плечима.
— Вирішувати тобі, — каже.
Він не відкриває ятку.
Про її рішення не розпитує; насправді він просто відчуває полегшення.