Його пристрасна промова дивує Бев Шоу.
— Бідолашна Люсі, — шепоче вона. — Їй довелося через стільки всього пройти!
— Я знаю, через що пройшла Люсі. Я був там.
Вона витріщає на нього очі.
— Але вас, Девіде, там не було. Вона казала мені, що вас там не було.
«Вас там не було». «Ти не знаєш, що сталося». Він спантеличений. Де, згідно з Бев Шоу, згідно з Люсі, його не було? У кімнаті, де злочинці зґвалтували її? Невже вони думають, що він не знає, що таке зґвалтування? Невже вони думають, що він не страждає разом зі своєю донькою? Що він міг там такого побачити, чого не може уявити? А може, вони думають, що, коли йдеться про зґвалтування, жоден чоловік не може опинитися на місці жінки? Якою б не була відповідь, він ображений, ображений, що з ним поводяться, як зі стороннім.
Він купив невеличкий телевізор замість украденого. Вечорами вони з Люсі, повечерявши, сидять рядочком на канапі та дивляться новини, а потім, якщо їм вистачає терпіння, ще й розважальні програми.
Це правда, що його гостини затягнулися, і на його думку, і на думку Люсі. Він стомився жити, не розпаковуючи валіз, стомився прислухатися до шурхоту гравію на під’їзній доріжці. Йому хочеться знову мати можливість сидіти за власним столом, спати у власному ліжку. Але Кейптаун тепер так далеко, майже в іншій країні. Попри поради Бев, попри Петрусові запевнення, попри впертість Люсі, він не готовий залишити свою доньку. Поки що він живе тут — у цей час, у цьому місці.
Зір його пошкодженого ока цілком відновився. Шкіра на голові зцілилася, промаслена пов’язка більше не потрібна. Лише вухові щодня слід приділяти увагу. Отже, час направду все лікує. Імовірно, Люсі теж зцілюється, а якщо не зцілюється, то забуває, спогади про той день заростають рубцями, засипаються камінням, запечатуються. Тож колись вона зможе сказати: «Того дня нас пограбували» і думати про нього як про день, коли їх пограбували.
Він намагається проводити денні години за стінами будинку, аби Люсі вільно почувалася вдома. Він працює в садку; а коли стомлюється, сідає неподалік від загати, спостерігає за мінливою долею качиної родини, занурюється в роздуми про байронівський проект.
Цей задум не просувається. Він розуміє лише окремі фрагменти. Перші слова першої дії досі йому не вдаються; перші ноти залишаються такими ж невловимими, як цівки диму. Часом він лякається, що герої цієї історії, котрі більше року були його примарними супутниками, починають зникати. Вислизає навіть найпривабливіша з них, Маргарита Коні[74], чиї пристрасні напади-контральто на Байронову сучку-подружку, Терезу Ґуіччіолі, він так прагне почути. Їх зникнення сповнює його розпачем, розпачем так само сірим, буденним і, за великим рахунком, несуттєвим, як головний біль.
Як тільки випадає нагода, він навідується до «Добробуту тварин», пропонуючи свою допомогу з будь-якою роботою, яка не потребує особливих навичок: годує тварин, прибирає, миє підлогу.
Здебільшого вони піклуються в клініці про собак, часом трапляються коти: схоже, для свійської худоби в Дункан-Вілліджі є власні вчені-ветеринари, власна фармакопейна стаття[75], власні знахарі. Собаки, яких приносять сюди, страждають від чумки, від переломів лап, інфікованих ран, корости, від занедбаних пухлин, доброякісних чи злоякісних, від старості, від недоїдання, від кишкових паразитів, але частіше за все — від власної плодючості. Їх просто занадто багато. Коли хтось приносить сюди собаку, він не каже прямо: «Я приніс цього собаку, аби ви його вбили», та саме на це сподівається: вони позбавлять його від нього, зроблять так, щоб він зник, пішов у забуття. Насправді, вони просять про Lösung[76] (німці завжди мають справу з доречними пустими абстракціями): розчин, наче алкоголь, що розчиняється у воді, не залишаючи ані осаду, ані присмаку.
Саме тому в неділю пообіді двері клініки зачинені та замкнені, поки він допомагає Бет Шоу lösen зібраних за тиждень зайвих псів. Він виймає їх по одному з клітки на задньому дворі та несе або веде до операційної. Кожному собаці в останні миті життя Бев сповна дарує свою увагу: гладить їх, розмовляє з ними, полегшує їхній відхід. Якщо — частіше за все саме так і стається — зачарувати собаку не вдається, то лише через присутність Лур’є: він неправильно пахне («Вони можуть унюхати, про що ви думаєте»), смердить ганьбою. Проте саме він міцно тримає пса, поки голка не знайде вену, наркотик не влучить у серце, не зігнуться ноги й не згаснуть очі.
Раніше він думав, що звикне до цього. Але цього не сталося. Чим більше вбивств він допомагає здійснити, тим більше розхитуються нерви. Якось увечері в неділю, повертаючись додому в «комбі» Люсі, він змушений зупинитися, щоб прийти до тями. Його обличчям стікають струмки сліз, котрі він не в змозі зупинити, а руки тремтять.
Він не розуміє, що з ним відбувається. Ще нещодавно він більш-менш байдуже ставився до тварин. Хоча суто абстрактно він засуджує жорстокість, сам не знає, чи жорстокий він за своєю природою, чи добрий. Він просто ніщо. Він припускає, що люди, котрі мусять бути жорстокими через свої обов’язки, люди, котрі, приміром, працюють на бойнях, відрощують на своїх душах черепахові панцирі. Звичка загартовує: мабуть, так і є в більшості випадків, але не в його. Не схоже, що він володіє талантом робитися безсердечним.
Ціле його єство захоплене тим, що відбувається в операційній. Він переконаний: собаки знають, що їхній час настав. Попри тишу й безболісність процедури, попри гарні думки, якими зайнята голова Бев Шоу і якими він намагається зайняти свою голову, попри герметичні мішки, куди вони складають свіжі трупи, собаки надворі відчувають запах того, що коїться всередині. Вони притискають вуха та підібгаю`ть хвости, наче теж відчувають безчестя смерті; вони так стискають ноги, що їх доводиться тягнути, чи підштовхувати, чи переносити через поріг. На столі деякі шалено смикаються туди-сюди, а інші жалібно скавчать; ніхто з них не дивиться прямо на голку в руках Бев; якимось чином вони знають, що вона завдасть їм непоправної шкоди.
Найгірше з тими, котрі обнюхують його й намагаються лизнути руку. Йому ніколи не подобалося, коли його облизують, і спочатку хочеться відсмикнути руку. Навіщо прикидатися друзякою, якщо насправді ти вбивця? Але потім він пом’якшується. Чому від створіння, на котре вже падає тінь смерті, потрібно відсахуватися, наче воно викликає відразу? Тож він дозволяє облизувати себе, якщо їм хочеться, так само як Бев Шоу гладить їх і цілує, якщо вони дозволяють їй.
Він сподівається, що не є сентиментальним. Намагається не ідеалізувати тварин, котрих убиває, та не ідеалізувати Бев Шоу. Він уникає слів «Не знаю, як ви це робите», щоб не почути у відповідь: «Хтось мусить це робити». Він не відкидає думки, що в глибині душі Бев Шоу не янгол-визволитель, а диявол, що під показним співчуттям може ховатися шкірясте, як у м’ясника, серце. Він намагається залишатися об’єктивним.
Оскільки удару голкою завдає Бев Шоу, він бере на себе ліквідацію останків. Уранці після чергового вбивчого сеансу він везе навантажений «комбі» до сміттєспалювача Шпиталю колоністів і там висипає у вогонь тіла в чорних мішках.
Було б простіше відвозити мішки до сміттєспалювача одразу після сеансу й залишати їх там у розпорядженні обслуговуючого персоналу сміттєспалювача. Але це означало б залишити їх там на звалищі серед іншого непотребу, що зібрався за вихідні: сміття з лікарняних палат, прибраної з узбіч мертвечини, смердючих відходів шкіряного заводу — повсякденна й жахлива суміш. Він не готовий завдавати їм такої ганьби.
Тому в неділю ввечері він привозить мішки на ферму в багажнику «комбі» Люсі, залишає їх там на ніч, а в понеділок уранці везе на територію шпиталю. Там він власноруч по одному перекладає їх до візка завантажувального пристрою, запускає механізм, що тягне візок крізь сталеві дверцята до полум’я, натискає на важіль, який спустошує візок, а потім зі скреготом повертає його назад, поки робітники, котрі зазвичай виконують цю роботу, стоять поруч і спостерігають.
У свій перший понеділок він дозволив робітникам самим спалити тіла. За ніч собаки заклякли. Мертві лапи застрягали між залізними прутами візка, а коли візок повертався зі своєї подорожі до печі, нерідко повертався назад і собака, почорнілий, вищирений, він смердів паленою шерстю, а згорілий мішок уже не прикривав його. Незабаром робітники почали, перед тим як завантажити їх, бити мішки зворотним боком своїх лопат, аби переламати заціпенілі лапи. Саме тоді він втрутився і взявся за роботу самостійно.
74
Байронова коханка, котра вдарила його ножем, коли він повідомив їй про свій намір розлучитися.
75
Нормативно-технічний документ, який встановлює вимоги до лікарського засобу, його пакування, умов і терміну зберігання та методів контролю якості.