Сміттєспалювач працює на антрацитному паливі, повітря до димоходу засмоктує електричний вентилятор; йому здається, що все це збудували в 1950-х разом із самим шпиталем. Сміттєспалювач працює шість днів на тиждень, з понеділка до суботи. На сьомий день він відпочиває. Коли робітники приходять на роботу, вони спершу вигрібають учорашній попіл і аж потім запалюють вогонь. Близько дев’ятої години температура всередині топки досягає тисячі градусів Цельсія, її достатньо, аби кістки перетворилися на вапно. Вогонь підтримують до пізніх ранкових годин; знадобиться ціле пообіддя, аби сміттєспалювач охолонув.
Він не знає імен робітників, а вони не знають його імені. Для них він просто чоловік, котрий почав приїжджати щопонеділка з мішками з «Добробуту тварин» і відтоді з’являється щораз раніше. Він приїжджає, виконує свою роботу та їде геть; він не став своїм у товаристві, центром діяльності якого, попри дротяну загорожу, ворота із замком і попередженням трьома мовами, залишається сміттєспалювач.
В огорожі вже давно з’явилися отвори; а на ворота й попередження ніхто не звертає уваги. Коли санітари приходять сюди вранці з першими мішками лікарняного сміття, на них уже чекають чимало жінок та дітей, котрі збираються попорпатися в мішках у пошуках шприців, булавок, бинтів, які ще можна відіпрати, будь-чого, на що є попит, але особливо пігулок, котрі вони продають до крамничок муті[77] або торгують ними просто на вулицях. Є тут також і волоцюги, котрі вдень вештаються територією шпиталю, а вночі сплять, притулившись до стін сміттєспалювача або навіть залізши в пошуках тепла до його димаря.
До такої громади йому не хочеться приєднатися. Але коли він там, вони теж усі вже там; і те, що він привозить на сміттєзвалище, їх не цікавить лише тому, що залишки мертвої собаки не можна ані продати, ані з’їсти.
Чому він узявся за таку роботу? Аби полегшити тягар Бев Шоу? Для цього було б достатньо викинути мішки на купу й поїхати геть. Заради собак? Але собаки мертві; та й що собаки взагалі знають про честь і ганьбу?
Отже, заради себе. Заради своїх уявлень про світ, у якому чоловіки не луплять лопатами по трупах, аби надати їм зручнішої для переробки форми.
Псів приводять до клініки, тому що вони не потрібні: тому що нас забагато[78]. Саме там він і стає частиною їхнього життя. Можливо, він не їхній спаситель, не той, для кого їх не забагато, але він готовий піклуватися про них, коли вони самі не зможуть, абсолютно не зможуть піклуватися про себе, коли навіть Бев Шоу залишить їх і вмиє руки. Петрус якось назвав себе «собачником». Ну що ж, тепер Лур’є став собачником: власником похоронного бюро для собак, собачим психопомпом[79], харіджаном[80].
Кумедно, що такий егоїст, як він, присвятив себе служінню мертвим собакам. Мусять існувати інші, продуктивніші способи, аби віддати себе світові чи своїм уявленням про світ. Можна, приміром, довше працювати в клініці. Можна спробувати переконати дітей на сміттєзвалищі не наповнювати свої тіла отрутою. Якби він цілеспрямованіше сидів над Байронівським лібрето, навіть це в крайньому разі можна було б вважати служінням людству.
Але для такої роботи існують інші люди — для роботи на добробут тварин, для допомоги із соціальною реабілітацією, навіть для роботи над Байроном. Він охороняє честь трупів, адже для цієї справи більше немає підходящого дурня. Ось ким він став: дурником, божевільним, що вперто тримається своїх помилок.
Сімнадцять
Недільну роботу в клініці завершено. «Комбі» вже набитий мертвим вантажем. Закінчуючи поденну роботу, він миє шваброю підлогу операційної.
— Я сама це зроблю, — пропонує Бев Шоу, заходячи з подвір’я. — На вас чекатимуть вдома.
— Я не поспішаю.
— І все одно ви, мабуть, звикли до зовсім іншого способу життя.
— Іншого способу життя? Не знав, що в життя є способи.
— Я маю на увазі, що, напевно, життя тут здається вам надзвичайно невеселим. Ви, мабуть, сумуєте за людьми свого кола. Вам, мабуть, не вистачає можливості мати подружку.
— Подружку, кажете. Люсі, безумовно, розповіла вам, чому я поїхав із Кейптауна. Там мені не надто пощастило з подружкою.
— Вам не слід бути з нею таким суворим.
— Суворим із Люсі? Я не зміг би бути із нею суворим.
— Не з Люсі, а з тією дівчиною в Кейптауні. Люсі каже, що ви мали чимало проблем через одну дівчину.
— Так, там була одна дівчина. Але в цьому випадку проблеми почалися через мене. Я спричинив принаймні стільки ж проблем для дівчини, про яку йдеться, скільки вона для мене.
— Люсі каже, що вам довелося залишити свою посаду в університеті. Це, мабуть, було непросто. Ви шкодуєте про це?
А вона полюбляє пхати всюди свого носа! Цікаво, як збуджує жінок будь-який запах скандалу. Невже це непоказне маленьке створіння гадає, що він не може приголомшити його? Чи бути приголомшеною — ще один із її обов’язків, як у випадку, коли черниця лягає й дозволяє себе зґвалтувати, щоб зменшити кількість зґвалтувань у світі?
— Чи шкодую я про це? Не знаю. Те, що сталося в Кейптауні, привело мене сюди. Тут я не можу назвати себе нещасливим.
— Але тоді… ви шкодували про це тоді?
— Тоді? Маєте на увазі, коли вирували пристрасті? Звісно ж, ні. Коли вирують пристрасті, не виникає жодних сумнівів. Я впевнений, ви й самі про це знаєте.
Вона шаріється. Він давно вже не бачив, щоб жінка середніх років так червоніла. Аж до коренів волосся.
— І все одно Ґрехемстаун, мабуть, здається вам дуже тихим, — бурмоче вона. — У порівнянні.
— Я не маю нічого проти Ґрехемстауна. Принаймні тут я перебуваю далеко від спокус. До того ж я не живу в Ґрехемстауні. Я живу зі своєю донькою на фермі.
«Далеко від спокус»: бездушно казати таке жінці, хай навіть непоказній. Тим паче, що вона не для всіх непоказна. Мусили бути часи, коли Білл Шоу побачив щось у молоденькій Бев. А можливо, й інші чоловіки.
Він намагається уявити її молодшою на двадцять років, коли закопилене обличчя на коротенькій шиї мало б виглядати бадьорим, а від вкритої ластовинням шкіри віяло затишком і здоров’ям. Раптовий порив змушує його простягнути руку й торкнутися пальцями її губ.
Вона відводить погляд, але не відсахується. Навпаки — Бев відповідає, торкається устами його руки — можна навіть сказати, цілує її, — водночас нестямно червоніючи.
Ось і все, що сталося. Далі вони не зайшли. Не кажучи більше жодного слова, він їде з клініки і чує, як позаду вимикається світло.
Наступного дня вона телефонує. «Ми могли б зустрітися о четвертій у клініці», — каже. Це не запитання, а оголошення, зроблене високим напруженим голосом. Він ледь не запитує: «Для чого?» — але йому вистачає клепки не робити цього. Утім, він здивований. Він може закластися, що вона ніколи не ходила цією доріжкою. Мабуть, у її невинній уяві саме так і відбувається подружня зрада: жінка телефонує своєму залицяльнику й повідомляє, що готова.
У понеділок клініка зазвичай зачинена. Він заходить усередину й замикає за собою двері. Бев Шоу стоїть у хірургії спиною до нього. Він обіймає її; вона притуляється вухом до його підборіддя; його губи торкаються дрібних тугих завитків її волосся.
— Там є ковдри, — каже вона. — У шафці. На нижній полиці.
Дві ковдри, рожева й сіра, які крадькома принесла з дому ця жінка, котра останню годину, імовірно, купалася, пудрилася й мастилася, готуючись; котра, хтозна, можливо, пудрилася й мастилася щонеділі та зберігала у шафці ковдри так, про всяк випадок. Котра думає, що, оскільки він приїхав із великого міста, оскільки з його ім’ям пов’язаний скандал, він неодмінно кохався із безліччю жінок і розраховує на близькість із кожною на своєму шляху.
77
Термін на позначення традиційної медицини в Південній Африці. Часом використовується як назва для будь-яких ліків.
78
У романі Томаса Гарді «Джуд непомітний» один із синів головного героя вбиває інших батькових дітей і вішається, залишивши посмертну записку: «Тому що нас забагато».
79
Істота, дух, ангел або божество в багатьох релігіях, в обов’язки якого входить супровід душ померлих у загробне життя.