— Ненависть… Знаєш, Девіде, коли справа доходить до чоловіків і сексу, мене вже нічим не здивуєш. Можливо, секс для чоловіків стає збудливішим, якщо вони ненавидять жінку. Ти чоловік, ти мав би це знати. Коли ти кохаєшся з незнайомкою — коли хапаєш її, не даєш підвестися, підминаєш під себе, навалюєшся всією вагою — хіба це трохи не нагадує вбивство? Устромити ножа; а потім піти геть, залишаючи по собі закривавлене тіло — хіба ти не відчуваєш, що це вбивство, що це вбивство, яке тобі минеться.
«Ти чоловік, ти мав би це знати»: хіба можна так розмовляти з батьком? Вони з нею точно на одному боці?
— Напевно, — погоджується він. — Часом. Для деяких чоловіків це так. — А потім швидко додає, не подумавши: — З ними обома було так? Наче змагаєшся зі смертю?
— Вони підбурювали один одного. Імовірно, тому вони й займаються цим разом. Як пси у зграї.
— А третій, хлопчик?
— Він прийшов, аби повчитися.
Вони минають указівник на саговники. Час майже вичерпано.
— Якби вони були білими, ти б так про них не говорила, — каже він. — Якби вони були білими бандитами, скажімо, з Деспатча.
— Не говорила б?
— Ні, не говорила б. Я тебе не звинувачую, справа не в цьому. Але в тому, про що ти говориш, є дещо нове. Рабство. Вони хотіли, щоб ти була їхньою рабинею.
— Не рабство. Підкорення. Поневолювання.
Він хитає головою.
— Люсі, це вже занадто. Продай обійстя. Продай ферму Петрусові й поїдь подалі звідси.
— Ні.
На цьому розмова завершується. Але слова Люсі відлунюють у його свідомості. «Закривавлене». Що вона мала на увазі? Можливо, зрештою, він мав рацію, коли побачив уві сні ліжко, просякнуте кров’ю, цілу ванну крові.
«Основне їхнє заняття — зґвалтування». Він думає про трьох відвідувачів, котрі їдуть геть у ще не такій старій «тойоті», покидавши на заднє сидіння домашні пожитки; їхні пеніси, їхня зброя, тéпло і вдоволено зіщулилися між ногами — муркочучи, ось слово, яке спадає йому на думку. Вони мали чимало причин бути вдоволеними своєю пообідньою роботою; їхнє покликання робить їх щасливими.
Він згадує, як дитиною зосереджено вивчав слово «зґвалтування» в газетній замітці, намагаючись відгадати, що саме воно означає, дивуючись, що робить літера «т», зазвичай така м’яка, у середині слова, яке викликає такий жах, що ніхто не наважується промовляти його вголос. В альбомі в бібліотеці була картина з назвою «Викрадення сабінянок»[81]: чоловіки в убогих римських латах верхи на конях, жінки у вуалях-серпанках заломлюють руки та голосять. Що було спільного в цього позерства зі зґвалтуванням, яким він собі його уявляв: чоловік лежить на жінці й проштовхується всередину?
Він думає про Байрона. Серед легіонів графинь і посудомийок той проштовхувався в кількох, котрі, безсумнівно, називали це зґвалтуванням. Але жодна з них, хай там як, не боялася, що близькість завершиться перерізанням її горла. На його погляд і на погляд Люсі, Байрон направду видається дуже старомодним.
Люсі була налякана, налякана майже до смерті. Її голос був придушений, вона не могла вдихнути, кінцівки заціпеніли. «Це не відбувається насправді, — казала вона собі, коли чоловіки змушували її лягти, — це просто сон, просто нічне жахіття». А чоловіки зі свого боку впиваються її страхом, насолоджуються ним, роблять усе можливе, щоб скривдити її, щоб виглядати загрозливо, щоб посилити її жах. «Клич своїх псів! — кажуть вони Люсі. — Ну ж бо, клич своїх псів! Немає псів? Тоді ми тобі покажемо, що таке пси!»
«Ви не розумієте, вас там не було», — каже Бев Шоу. Ну що ж, вона помиляється. Урешті-решт рацію мала інтуїція Люсі: він таки розуміє; він може, якщо зосередиться, якщо відмовиться від себе, опинитися там, стати тими чоловіками, оселитися в них, заповнити їхні тіла своїм привидом. Питання в тому, чи вистачить у нього хисту, аби стати тією жінкою?
У самотності своєї кімнати він пише доньці листа:
«Найдорожча моя Люсі, з усією любов’ю, що існує у світі, я мушу сказати тобі це. Ти стоїш на краю небезпечної помилки. Ти хочеш схилити голову перед історією. Але шлях, яким ти йдеш, неправильний. Він цілком позбавить тебе честі, і ти не зможеш жити в мирі з собою. Благаю тебе, дослухайся до моїх слів.
Минає півгодини, і під його двері проштовхують конверт.
«Любий Девіде,
ти мене не слухав. Я не та людина, котру ти знаєш. Я мертва й поки не знаю, що здатне повернути мене до життя. Я знаю лише, що не можу поїхати геть.
Ти цього не розумієш, а я не знаю, що ще можу зробити, аби ти зрозумів. Здається, наче ти свідомо вирішив сидіти в кутку, куди не зазирає сонячне світло. Ти нагадуєш мені одну із трьох мавпочок — ту, котра затуляє лапами очі.
Так, шлях, яким я йду, можливо, неправильний. Але якщо я зараз поїду з ферми, то почуватимуся переможеною і відчуватиму смак поразки все життя.
Я не можу назавжди залишитися дитиною. А ти не можеш завжди залишатися батьком. Я знаю, що ти хочеш мені тільки добра, але ти не той порадник, котрий мені потрібен, принаймні не зараз.
Ось таке листування; таке останнє слово Люсі.
На сьогодні вони вже впоралися з убивством собак, чорні мішки складені купою біля дверей, і в кожному з них містяться душа й тіло. Вони з Бев Шоу лежать, обійнявшись, на підлозі операційної. За півгодини Бев повернеться до свого Білла, а Лур’є почне вантажити мішки.
— Ти ніколи не розповідав мені про свою першу дружину, — зауважує Бев. — І Люсі теж про неї не говорить.
— Мати Люсі була голландкою. Це вона мусила тобі розповісти. Евеліна. Еві. Після розлучення вона повернулася в Голландію. Потім знову вийшла заміж. Люсі не вжилася із вітчимом і попросилась повернутися до Південної Африки.
— Тож вона обрала тебе.
— У певному сенсі. А також вона обрала певне середовище, певний кругозір. Тепер я намагаюся вмовити її знову повернутися туди, навіть якщо тільки для перепочинку. У Голландії вона має родину й друзів. Голландія, можливо, не найбільш приваблива країна для життя, але принаймні вона не множить нічні жахіття.
— І?
Він знизує плечима.
— Зараз Люсі не схильна дослухáтися до моїх порад. Вона сказала, що я невдалий порадник.
— Але ти був учителем.
— Це сталося випадково. Учителювання ніколи не було моїм покликанням. І я точно ніколи не прагнув вчити людей, як їм жити. Я був одним із тих, кого називають ученими. Я писав книжки про мертвих людей. Це було мені до душі. А викладав я, щоб заробити на життя.
Вона чекає на продовження, але він не в настрої розповідати далі.
Сонце сідає, і стає холодніше. Вони не кохалися; правду кажучи, вони навіть перестали вдавати, що залишаються разом через це.
У його голові з’являється Байрон, самотньо стоїть на сцені, набирає в груди повітря, щоб заспівати. Він збирається незабаром вирушити до Греції. У тридцять п’ять років він почав розуміти, що життя прекрасне.
«Sunt lacrimae rerum, et mentem mortalia tangent»[82] — він певен, такими будуть Байронові слова. Щодо музики, вона вже майорить десь на небокраї, але поки ще не з’явилася.
— Можеш не турбуватися, — каже Бев Шоу. Її голова лежить у нього на грудях, імовірно, вона чує, як б’ється його серце, ритм якого збігається з гекзаметром. — Ми з Біллом потурбуємося про неї. Ми часто приїжджатимемо на ферму. А ще є Петрус. Петрус не зводитиме з неї очей.
— Таточко Петрус.
— Так.
— Люсі каже, що я не можу завжди залишатися батьком. А я й уявити не здатен у цьому житті, що я не її батько.
Пальці Бев пробігають стернею його волосся.
— Усе буде гаразд, — шепоче вона, — от побачиш.
Дев’ятнадцять
Будинок — частина забудови, що в час свого зведення, років п’ятнадцять чи двадцять тому, вигляд мала швидше позбавлений рослинності, але відтоді трава на доріжках, дерева й повзучі пагони, які розрослися на бетонних стінах, значно його покращили. У восьмому номері на Растголм-кресент розмальована хвіртка й домофон.
82
«Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською». Цитата з «Енеїди» Вергілія. Переклад з латини М. Білика.