Він натискає на кнопку. Відповідає молодий голос:
— Алло?
— Я шукаю містера Ісаакса. Моє прізвище Лур’є.
— Його зараз немає вдома.
— Коли ви на нього чекаєте?
— Зараз-зараз… — Дзижчання, клацає засув; він розчахує хвіртку.
Доріжка веде до вхідних дверей, біля котрих стоїть, розглядаючи його, худенька дівчинка.
Вона вдягнена в шкільну форму: сарафан кольору морської хвилі, білі гольфи й сорочку з розстібнутим комірцем. Вона має очі Мелані, широкі вилиці Мелані, темне волосся Мелані; а взагалі вона навіть ще гарніша. Мелані розповідала про свою молодшу сестру, але зараз він не може згадати її імені.
— Доброго дня. Коли ви чекаєте на батькове повернення?
— Заняття в школі закінчуються о третій, але він зазвичай затримується. Усе гаразд, ви можете зайти всередину.
Вона притримує для нього двері й притискається до стіни, коли він проходить повз неї. Дівчинка їсть шматок пирога, який вишукано тримає між двома пальцями. На верхній губі крихти. Він відчуває бажання дотягнутися і струсити їх; тієї ж миті його накриває гаряча хвиля спогадів про її сестру. «Господи, убережи мене, — думає він, — що я тут роблю?»
— Можете сісти, якщо хочете.
Він сідає. Меблі мерехтять, кімната гнітюче охайна.
— Як вас звуть? — цікавиться він.
— Дезіре.
Дезіре — тепер він пригадує. Спочатку народилася Мелані, темна, а потім Дезіре, бажана. Жодних сумнівів, називаючи її таким ім’ям, вони випробовували богів!
— Мене звуть Девід Лур’є. — Він уважно розглядає дівчинку, але не помічає жодних ознак упізнавання. — Я з Кейптауна.
— У мене в Кейптауні сестра. Вона студентка.
Він киває. Не каже: «Я знаю твою сестру, добре її знаю». Але думає: «Плід того самого деревця, напевно, схожий до найінтимніших деталей». Проте є й відмінності: інакше пульсує кров, інакша наполегливість у пристрасті. Опинитися з ними двома в одному ліжку — ось досвід, достойний короля.
Він злегка здригається й дивиться на годинник.
— Знаєте що, Дезіре? Я спробую упіймати вашого батька в його школі, якщо скажете, як туди дістатися.
Школа — частина житлового району: низька обкладена цеглою споруда зі сталевими вікнами й азбестовим дахом, що припнулася посередині квадратного подвір’я, обгородженого колючим дротом. «Ф. С. Мараіс», — повідомляє напис на одній із колон на вході; «Середня школа», — додає напис на іншій.
У дворі безлюдно. Він трохи тиняється школою, поки не натрапляє на табличку «Канцелярія». Усередині огрядна секретарка середніх років малює нігті.
— Я шукаю містера Ісаакса, — каже він.
— Містере Ісаакс! — гукає вона. — Тут до вас відвідувач. — Жінка повертається до нього. — Просто заходьте.
Ісаакс, котрий сидить за столом, уже наполовину підвівся й застигає, збентежено дивлячись на нього.
— Пам’ятаєте мене? Девід Лур’є, з Кейптауна.
— Ох, — каже Ісаакс і знову сідає. Він одягнений у той самий завеликий костюм: шия зникає в піджаку, з якого чоловік стирчить, наче гостродзьоба пташка з мішка. Вікна зачинені, затхло пахне тютюновим димом.
— Якщо ви не хочете мене бачити, я одразу піду, — заспокоює він.
— Ні, — озивається Ісаакс. — Сідайте. Я просто перевіряю відвідування. Ви не проти, якщо я спочатку закінчу?
— Будь ласка.
На столі стоїть фотографія в рамці. Зі свого місця він не бачить, що на світлині, але знає: там зіниці батькових очей, Мелані й Дезіре, разом із матір’ю, котра їх народила.
— Отже, — каже Ісаакс, закриваючи останній журнал. — Чим я зобов’язаний такому задоволенню?
Він думав, що почуватиметься напружено, але натомість досить спокійний.
— Після того, як Мелані подала скаргу, — починає він, — університет провів офіційне розслідування. У результаті я залишився без роботи. Отака історія; вам вона, мабуть, відома.
Ісаакс не відповідає, продовжуючи спантеличено роздивлятися його.
— Відтоді я залишився ні з чим. А сьогодні я проїжджав Джордж і подумав, що можу зупинитися й поговорити з вами. Я пам’ятаю, що наша минула зустріч була… гарячою. Але вирішив, що однаково заскочу й розповім вам усе, як на сповіді.
Усе, сказане ним до цієї миті, — правда. Він хоче розповісти все від щирого серця. Інша справа, що там, у нього на серці?
Ісаакс тримає в руках дешеву кулькову ручку «Бік». Він пробігає по ній пальцями згори вниз, перевертає, пробігає пальцями згори вниз і так знову та знову; рухи здаються швидше автоматичними, ніж нетерплячими.
Лур’є продовжує:
— Ви чули цю історію такою, як вона виглядає для Мелані. Я хотів би розповісти вам свою версію, якщо ви готові її почути.
Усе почалося ненавмисно з мого боку. Це почалося як пригода, одна з тих випадкових невеличких пригод, які трапляються з певними чоловіками, які траплялися зі мною і тримали мене на плаву. Перепрошую, що доводиться так казати. Я намагаюся бути відвертим.
Тим не менш, у випадку з Мелані сталося дещо неочікуване. Я вважаю це вогнем. Вона розпалила в мені вогонь.
Він на мить змовкає. Ручка продовжує свій танець. «Випадкова невеличка пригода. Певні чоловіки». Чи траплялися пригоди з цим чоловіком за столом? Чим довше він на нього дивиться, тим більше сумнівається. Він не здивується, якщо Ісаакс служить десь у церкві, дияконом чи паламарем, ким би не був цей «паламар».
— Вогонь, що в ньому такого надзвичайного? Якщо він згасне, ви чиркаєте сірником і розпалюєте новий. Так я звик думати. Але в давні часи люди поклонялися вогню. Вони б двічі подумали, перш ніж дозволити померти вогню — богові-полум’ю. Саме таке полум’я розпалила в мені ваша донька. Недостатнє, аби спалити мене, але справжнє — справжній вогонь.
Обгорілий — горілий — випалений.
Ручка припиняє свій рух.
— Містере Лур’є, — каже тато дівчини, і на його обличчі з’являється крива болісна усмішка. — Я запитую себе, що ви, у біса, собі задумали, щоб приходити в мою школу й розповідати історії…
— Перепрошую, це обурливо, я знаю. Але це вже кінець. Це все, що я хотів сказати на свій захист. Як там Мелані?
— У Мелані, якщо ви вже питаєте, усе гаразд. Вона щотижня телефонує. Продовжує навчання, їй дали спеціальний дозвіл, певен, ви розумієте, зважаючи на всі обставини. У вільний час вона продовжує працювати в театрі й досить успішно. Отже, з Мелані все гаразд. А як щодо вас? Що ви плануєте робити тепер, коли пішли з посади викладача?
— Вам буде цікаво почути, що я теж маю доньку. Вона володіє фермою, я сподіваюся провести трохи часу з нею, буду допомагати. А ще я мушу закінчити книжку, щось на кшталт книжки. Так чи інакше мені буде чим зайнятися.
Він змовкає. Ісаакс роздивляється його так уважно, що, як йому здається, аж пронизує поглядом.
— Тож, — озивається Ісаакс ледь чутно, і слова злітають з губ, наче зітхання, — попáдали лицарі[83].
«Попáдали»? Так, це було падіння, можна навіть не сумніватися. Але «лицарі»? Хіба його можна назвати лицарем? Він вважає себе непримітною людиною, котра щоразу стає ще непомітнішою. Малюнком на берегах історії.
— Можливо, нам це корисно, — припускає він, — падати час від часу. Поки ми не розбиваємося.
— Добре. Добре. Добре, — бурмоче Ісаакс, пришпилюючи його до стільця своїм рішучим поглядом. Він уперше помічає в чоловікові схожість із Мелані: така ж форма рота й вуст. Він імпульсивно тягнеться над столом, намагаючись потиснути чоловікові руку, але натомість гладить її. Прохолодна безволоса шкіра.
— Містере Лур’є, — каже Ісаакс, — чи є ще щось, що ви хотіли б розповісти мені, крім вашої із Мелані історії? Ви згадували, що маєте якийсь тягар на серці.