«Чудова» — неправильне слово. Краще було б сказати «зразкова».
— Ну от, — озивається Ісаакс, — ви нарешті вибачилися. А я міркував, коли вже це станеться. — Він замислюється і не сідає; починає ходити туди-сюди. — Ви просите вибачення. Вам не вистачило ліричності, як ви кажете. Якби вам вистачило ліричності, ми б не опинилися у сьогоднішньому становищі. Але я кажу собі: коли нас викривають, ми всі просимо пробачення. Тоді нам усім дуже шкода. Питання не в тому, чи шкодуємо ми. Питання в тому, чого нас це навчило. Питання в тому, що ми збираємося робити тепер, коли нам так шкода.
Він хоче відповісти, але Ісаакс заперечливо підіймає руку.
— Чи можу я у вашій присутності промовити слово «Бог»? Ви не з тих людей, котрі засмучуються, почувши ім’я Господа? Питання в тому, чого хоче від вас Бог, окрім того, щоб ви страшенно шкодували. Вам спадає щось на думку, містере Лур’є?
Ісааксове снування відволікає його, і все ж він ретельно добирає слова.
— Зазвичай я б сказав, — починає він, — що, досягнувши певного віку, людина стає занадто старою, аби чогось учитися. Її можна лише карати, знову і знову. Але, можливо, це не так, принаймні не завжди. Я чекаю, коли зрозумію це. Щодо Бога: я невіруючий, тому мені доведеться перекласти те, що ви називаєте Богом і Божою волею, мовою власних понять. Спираючись на мої поняття, виходить, що мене було покарано за те, що сталося між мною і вашою донькою. Я загруз у стані безчестя, з якого непросто вибратися самому. Я не заперечую проти такого покарання. Не ремствую проти нього. Навпаки, я проживаю його день за днем, намагаючись прийняти безчестя як спосіб свого існування. Як по-вашому, Богові достатньо, що я живу в безчесті, якому кінця-краю не видно?
— Не знаю, містере Лур’є. Зазвичай я б сказав: не питайте мене, питайте в Бога. Але, оскільки ви не молитеся, ви не можете звернутися до нього. Богові доведеться знайти власні шляхи, щоб відповісти вам. Як ви думаєте, чому ви тут, містере Лур’є?
Він мовчить.
— Я скажу вам. Ви проїжджали Джордж, і вам спало на думку, що тут живе родина вашої студентки, тож ви подумали: «А чому б і ні?» Ви не планували цього, але опинилися в нашому будинку. Це мало б вас здивувати. Чи маю я рацію?
— Не зовсім. Я не розповів вам усієї правди. Я не просто проїжджав Джордж. Я приїхав сюди з єдиною метою: поговорити з вами. Я вже давненько думав про це.
— Так, ви кажете, що приїхали, щоб поговорити зі мною, але чому зі мною? Зі мною легко розмовляти, занадто легко. Усім дітям у моїй школі це відомо. «Відкараскатися від Ісаакса невелика хитрість», — кажуть вони. — Він знову посміхається тією ж скривленою посмішкою, що й раніше. — То з ким ви насправді приїхали поговорити?
Тепер Лур’є переконаний: йому не подобається цей чоловік, не подобаються його витівки.
Він підводиться, навпомацки перетинає порожню їдальню й коридор. За напівзачиненими дверима лунають стишені голоси. Він розчахує двері. На ліжку сидять Дезіре та її матір і роблять щось із клубками вовни. Вражені його появою, жінки змовкають.
З ретельною церемонійністю він уклякає й притискається чолом до підлоги.
«Чи достатньо цього? — думає він. — Вистачить? А якщо ні, то що далі?»
Він підводить голову. Вони вдвох продовжують, завмерши, сидіти там. Він зустрічається поглядом із матір’ю, потім із донькою, і його знову накриває течією, течією бажання.
Він підводиться на ноги трохи скрипучіше, ніж йому хотілося б.
— На добраніч, — каже він. — Дякую за вашу люб’язність. Дякую за вечерю.
Об одинадцятій годині хтось телефонує йому в готельний номер. Це Ісаакс.
— Я телефоную, щоб побажати вам сил на майбутнє. — Він робить паузу. — Я маю запитання, якого ніколи не ставив, містере Лур’є. Ви ж не сподіваєтеся, що ми заступимося за вас перед університетом, чи не так?
— Заступитеся?
— Так. Наприклад, аби вас поновили на посаді?
— Це ніколи не спадало мені на думку. Я покінчив з університетом.
— Тому що шлях, на якому ви опинилися, обраний для вас Богом. Нам не слід втручатися.
— Зрозуміло.
Двадцять
Він повертається до Кейптауна дорогою N2. Його тут не було неповних три місяці, а все ж за цей час колонія халуп перетнула шосе й розтягнулася на схід від аеропорту. Автомобільній течії доводиться пригальмувати, поки дитина з палицею переганяє через дорогу корову, що відбилася від череди. «Село, — думає він, — невблаганно наповзає на місто». Незабаром на Рондебуш-Коммон знову пастиметься худоба; незабаром історія завершить свій повний оберт.
Отже, він знову вдома, але відчуття повернення додому немає. Він навіть уявити не може, як знову оселиться в будиночку на Торранс-роуд у затінку університету, як скрадатиметься вуличками, наче злодій, уникаючи зустрічі з колишніми колегами. Йому доведеться продати будинок і перебратися до квартири в якомусь дешевшому районі.
У його фінансових справах царює безлад. Із дня свого від’їзду він не оплачував рахунків. Він живе у кредит; і цей кредит може вичерпатися будь-якого дня.
Кінець його мандрам. А що залишається, коли мандри закінчуються? Він бачить себе сивочолим, згорбленим, ось він човгає до крамнички на розі, щоб купити свої півлітра молока й півбуханки хліба; він бачить, як тупо сидить за столом у кімнаті, заваленій пожовклими папірцями, і чекає, коли згасне день і можна буде приготувати собі вечерю й лягти спати. Життя вченого на пенсії, без надії, без перспектив; чи готовий він до цього?
Він відчиняє ключем хвіртку. Садок розрісся, до поштової скриньки напхали купу флаєрів і реклам. Будинок, хоча й добре захищений згідно з більшістю стандартів, залишався порожнім кілька місяців: занадто довго, щоб можна було сподіватися, що сюди не навідувалися гості. Та й справді, щойно відчинивши вхідні двері та принюхавшись, він знає — щось негаразд. Від хворобливого збудження заходиться серце.
Ані звуку. Хто б тут не був, він уже пішов. Але як вони потрапили всередину? Перебігаючи навшпиньки з кімнати до кімнати, він незабаром дізнає´ться. Ґрати на одному із задніх вікон вирвані зі стіни й відхилені назад, шибки розбиті, в отвір змогла б залізти дитина або навіть невисокий чоловік. Підлогу вкриває килим із листя й піску, нанесеного вітром.
Він блукає помешканням, роблячи перепис утраченого. Спальню ретельно обчистили, порожньо зяють стінні шафки. Зникла його аудіосистема, касети, платівки та комп’ютерне обладнання. У кабінеті зламали стіл і картотечну шафку; повсюди розкидані документи. Кухня цілковито спустошена: немає приборів, фаянсового посуду, дрібних електроприладів. Зникла шафка з алкоголем. Навіть буфет, де зберігалися консерви, порожній.
Це не звичайне пограбування. Рейдерська група вривається всередину, спорожняє будинок і відступає, навантажившись мішками, коробками, валізами. Трофеї, військові репарації, черговий епізод у масштабній кампанії перерозподілу. Хто цієї миті носить його черевики? Цікаво, чи знайшли Бетховен із Яначеком[85] собі нові домівки, чи їх просто викинули у смітник.
Із ванної кімнати чимось тхне. Голуб залетів до будинку і закінчив свої дні в умивальнику. Лур’є боязко згрібає у пластиковий пакет мішанину кісток та пір’я й туго його зав’язує.
Світло відключили, телефон теж помер. Якщо він нічого не зробить, доведеться провести ніч у темряві. Проте він надто пригнічений, аби діяти. «Хай усе котиться під три чорти», — думає він, опускається в крісло й заплющує очі.
Коли спускаються сутінки, він сполохується й виходить із будинку. Уже сяють перші зірки. Він прокладає собі шлях до університетського містечка порожніми вулицями, садами, де висить гнітючий запах вербени й нарцисів.
У нього досі є ключі від корпусу факультету комунікації. Вдалий час для появи привида: у коридорах безлюдно. До свого кабінету на п’ятому поверсі він їде ліфтом. Із дверей зняли табличку з його іменем. На новій написано «Д-р С. ОТТО». З-під дверей пробивається слабке світло.