Багато років тому, живучи в Італії, він навідався до того самого лісу, між Равенною та Адріатичним узбережжям, де півтора століття тому часто їздили верхи Байрон із Терезою. Десь між деревами мусить бути те місце, де Байрон уперше задер спідниці своєї вісімнадцятирічної чарівниці, нареченої іншого чоловіка. Він може завтра полетіти до Венеції, сісти на потяг до Равенни, пройтися пішки вздовж старих доріжок для верхової їзди, минути ту саму місцину. Він пише музику (чи музика пише його), але він не пише історію. На тих соснових голках Байрон заволодів своєю Терезою — «боязкою, наче газель», як він називав її, — бгаючи її вбрання, набиваючи пісок у білизну (увесь цей час коні байдуже стояли поруч), і з цієї події народилася пристрасть, що змушувала Терезу вити на місяць решту свого земного життя в гарячці, від якої завив і Байрон, але на свій копил.
Тереза скеровує його: він іде назирці, сторінка за сторінкою. Одного дня з темряви з’являється інший голос, якого він раніше не чув і не сподівався почути. Зі слів він розуміє, що голос належить Байроновій доньці, Аллеґрі; але з яких глибин його нутра він з’явився? «Чому ти мене покинув? Прийди й забери мене, — кличе Аллеґра. — Так спекотно, так спекотно, так спекотно!» — жаліється дитина у власному ритмі, який наполегливо заважає голосам закоханих.
Ніхто не відповідає на заклики п’ятирічної дівчинки. Негарна, нелюбима, нею знехтував її відомий батько, її передавали з рук у руки і врешті-решт залишили під опікою черниць. «Так спекотно, так спекотно! — скавчить вона в монастирському ліжку, де помирає від la malaria[98]. — Чому ти мене забув?»
Чому її батько не відповідає? Тому що йому набридло життя; тому що він воліє повернутися туди, де йому місце, на інший берег смерті, і зануритися у свій старий сон. «Моє бідолашне маленьке дитя», — співає Байрон нерішуче, неохоче, занадто тихо, щоб вона могла почути. Сидячи в затінку, інструментальне тріо награє зиґзаґоподібний мотив: одна партія злітає вгору, а інша — падає вниз, це Байронова партія.
Двадцять один
Телефонує Розалінд.
— Люсі каже, що ти повернувся до міста. Чому не даєшся знати?
— Поки що я не годжуся для спілкування, — відповідає він.
— А колись годився? — сухо цікавиться Розалінд.
Вони зустрічаються в кав’ярні в Клермонті[99].
— Ти схуд, — зауважує вона. — Що в тебе сталося з вухом?
— Нічого, — відповідає він і не вдається до подальших роз’яснень.
Поки вони розмовляють, її погляд продовжує повертатися до спотвореного вуха. Він переконаний, що, якби колишній дружині довелося торкнутися його, вона б здригнулася. Розалінд не з тих, хто поспішає на допомогу. Найкращі спогади про неї стосуються їхніх перших спільних місяців: паркі літні ночі в Дурбані, вологі від поту простирадла, продовгувате бліде тіло Розалінд борсається в судомах задоволення, яке так важко відрізнити від болю. Двійко сластолюбців: це й тримало їх разом, поки не скінчилося.
Вони розмовляють про Люсі, про ферму.
— Я гадала, що з нею там живе подруга, — дивується Розалінд, — Ґрейс.
— Гелен. Гелен повернулася до Йоганнесбурґа. Підозрюю, що вони назавжди порвали.
— А Люсі в безпеці в такому самотньому місці?
— Ні, там вона не в безпеці, вона була б божевільною, якби почувалася там безпечно. І тим не менше, вона залишиться там. Це стало для неї питанням честі.
— Ти казав, що в тебе вкрали машину.
— Я сам винен. Слід було поводитися обачніше.
— Забула розповісти: я чула історію про твій суд. Погляд ізсередини.
— Мій суд?
— Твоє розслідування, твоє слідство, чи як ти там його називаєш. Чула, що ти не дуже добре себе зарекомендував.
— Ох, де ти це чула? Я гадав, що все було конфіденційно.
— Не має значення. Я чула, що ти справив погане враження. Був занадто непохитним і намагався оборонятися.
— Я взагалі не намагався справити враження. Я відстоював принцип.
— Може, і так, Девіде, але зараз ти, звичайно, знаєш, що на суді справа не в принципах, а в тому, наскільки вдало ти доводиш свою правоту. Моє джерело каже, що ти погано доводив свою правоту. А який такий принцип ти відстоював?
— Свободу слова. Свободу не казати ані слова.
— Звучить грандіозно. Утім, Девіде, ти завжди досконало вмів себе ошукати. Досконало ошукати інших та досконало ошукати самого себе. Ти впевнений, що тут справа не лише в тому, що тебе застукали зі спущеними штанами?
Він не потрапляє на гачок.
— Хай там як, яким би не був принцип, для твоєї аудиторії він видався занадто незрозумілим. Вони думали, що ти просто напускаєш туману. Тобі слід було спершу потренуватися. Що ти збираєшся робити з грошима? Вони не забрали твою пенсію?
— Я отримаю назад те, що вклав. Збираюся продати будинок. Він занадто великий для мене.
— А що робитимеш із вільним часом? Шукатимеш роботу?
— Я так не думаю. І так маю силу-силенну справ. Я дещо пишу.
— Книжку?
— Правду кажучи, оперу.
— Оперу! Оце так новина. Сподіваюся, вона принесе тобі купу грошей. Ти не плануєш перебратися до Люсі?
— Опера — це просто хобі, щоб було чим зайнятися. Вона не принесе грошей. І — ні, я не переберуся до Люсі. Невдала ідея.
— Чому ні? Ви з нею завжди добре розумілися. Щось сталося?
Її розпитування нав’язливі, але Розалінд ніколи не переймалася своєю настирливістю. «Ти спав у моєму ліжку десять років, — якось сказала вона, — чому в тебе мають бути від мене секрети?»
— Ми з Люсі й досі добре розуміємося, — відповідає він. — Але не настільки добре, щоб жити разом.
— Історія твого життя.
— Так.
Западає тиша — вони обоє подумки споглядають історію його життя, кожен зі своєї дзвіниці.
— Я бачила твою дівчину, — каже Розалінд, змінюючи тему розмови.
— Мою дівчину?
— Твою коханку. Мелані Ісаакс — хіба її не так звуть? Вона грає у виставі в Театрі на причалі. Хіба ти не знав? Тепер я розумію, чому ти за нею впадав. Великі темні очі. Привабливе тіло, як у маленької ласки. Суто твій тип. Ти, мабуть, думав, що це буде чергова гулянка, твій черговий грішок. А тепер подивися на себе. Ти викинув життя коту під хвіст, і заради чого?
— Розалінд, я не викинув своє життя. Не верзи дурниць.
— Але ж викинув! Ти втратив роботу, заплямував своє ім’я, друзі уникають тебе, ти ховаєшся на Торранс-роуд, як черепаха, що боїться висунути голову з панцира. Люди, котрі не варті навіть того, аби зав’язувати тобі черевики, глузують із тебе. Сорочка на тобі непрасована, стриг тебе бозна-хто, і ти став… — Вона уриває свою тираду. — Ти закінчиш, як один із тих нещасних стариганів, які нишпорять у смітниках.
— Я закінчу в ямі в землі, — каже він, — так само, як ти. Як і ми всі.
— Досить, Девіде, я й так засмучена, не хочу з тобою сперечатися. — Вона збирає свої пакунки. — Коли тобі набридне хліб із варенням, зателефонуй мені, я приготую тобі поїсти.
Згадка про Мелані Ісаакс вибиває його з колії. Він ніколи надовго не заплутувався з жінками. Коли стосунки завершувалися, він залишав їх позаду. Але в історії з Мелані залишилася якась незавершеність. Глибоко всередині він зберігає її запах, запах своєї самиці. Чи пам’ятає вона теж його запах? «Суто твій тип», — сказала Розалінд, котра точно має знати. А раптом їхні шляхи знову перетнуться, його і Мелані? Чи спалахнуть знову почуття, підказуючи, що їхній роман ще не віджив своє?
Утім, навіть сама ідея ще раз спробувати з Мелані здається божевільною. Чому б вона мала розмовляти з чоловіком, котрого засудили за її переслідування? Та й узагалі, що вона про нього подумає — бовдур із чудернацьким вухом, нестриженим волоссям і пожмаканим комірцем?