Шлюб Хроноса[100] і Гармонії[101] — протиприродне явище. Якщо відкинути всі гарні слова, саме за це й мав покарати його суд. Засуджується за спосіб життя. За протиприродні діяння: за розповсюдження старого сімені, виснаженого сімені, сімені, що не пожвавішає, contra naturam[102]. Якщо старигани заграбастають молодих жінок, яке майбутнє чекає на людство? Ось таке було підґрунтя для його звинувачення. Половину художніх творів написали про це: молоді жінки борються за те, щоб вирватися з-під тиску стариганів, заради цілого людства.
Він зітхає. Молодь в обіймах одне одного безтурботно занурюється в чуттєву музику. Ця країна не для стариганів. Схоже, він чимало часу витрачає на зітхання. Каяття: прикра нота для того, щоб згаснути.
Ще два роки тому Театр на причалі був холодним заводом-складом, де, очікуючи, поки їх відправлять за море, висіли туші свиней і волів. А тепер це модний розважальний заклад. Лур’є приїжджає пізно й сідає на своє місце, коли світло вже тьмянішає. «Нестримний успіх, повернення на прохання публіки», — саме так повідомляється в афіші про нову постановку «Заходу сонця в салоні “Глобус”». Декорації тепер більш стильні, режисерська робота професійніша, головну роль грає інший актор. Утім, п’єса, з її грубим гумором і неприхованим політичним підтекстом, здається йому такою ж нестерпною, як і раніше.
Мелані зберегла свою роль Ґлорії, перукарки-новачка. У рожевій сукні в східному стилі поверх простакуватих золотих колготок, із кричущим макіяжем на обличчі та копицею буклів на голові вона шкандибає сценою на високих підборах. Її репліки передбачувані, однак вона спритно вимовляє їх у потрібну мить зі скиглячим капським акцентом. Загалом вона впевненіша в собі, ніж раніше, — правду кажучи, вона добре грає роль і безумовно талановита. Чи можливо, що за ті місяці, поки його не було, вона подорослішала й знайшла себе? Те, що мене не вбиває, робить мене сильнішим[103]. Можливо, суд був і для неї судом; можливо, вона теж страждала й пройшла крізь це.
Йому хотілося б отримати знак. Побачивши його, він зрозумів би, що робити. Якби, приміром, цей абсурдний одяг згорів на її тілі в холодному потаємному полум’ї і вона з’явилася б перед ним, стала розкритою таємницею лише для нього, така ж оголена й досконала, як тієї останньої ночі в колишній кімнаті Люсі.
Люди, що відпочивають довкола нього, рум’яні, зручно влаштовані у своїй огрядній плоті, насолоджуються п’єсою. Їм подобається Мелані-Ґлорія; вони хихотять з її непристойних жартів та відверто регочуть, коли персонажі обмінюються наклепами й образами.
Попри те, що він їхній земляк, йому не вдалося б почуватися серед них більшим чужаком, більшим самозванцем. Та все ж, коли вони регочуть над репліками Мелані, він не може стримати припливу гордощів. «Моя!» — хотілося б сказати йому, повернувшись до них, так наче це його донька.
Із давно минулих років без попередження зринають спогади; про дівчину, котру він підібрав на шосе N1 за Тромпсбурґом і підвіз, двадцятирічну дівчину, туристку з Німеччини, котра подорожувала самотою, засмагла й укрита пилюкою. Вони доїхали аж до Тоувс-рівер і зупинилися там у готелі; він нагодував її та переспав із нею. Він пригадує її довгі гнучкі ноги; він пригадує м’якість її волосся й те, яким воно було легким між його пальцями, мов пір’ячко.
Несподіваним і безмовним виверженням — він наче падає в сон наяву — розливається потік образів, образів жінок, котрих він знав на двох континентах, декотрі з них такі далекі в часі, що він ледве впізнає їх. Вони пролітають перед ним безладною плутаниною, наче листя, віднесене вітром. Прекрасне поле, повне персонажів[104]: сотні життів, переплетених із його власним. Він затамовує подих, прагнучи продовжити видіння.
Що з ними сталося, з усіма цими жінками, з усіма цими життями? Чи бувають миті, коли вони теж, принаймні деякі з них, без попередження занурюються в океан спогадів? Німецька дівчина: чи можливо, що в цю мить вона згадує чоловіка, котрий підібрав її на африканському узбіччі та провів із нею ніч?
«Збагачуючий» — газети причепилися до цього слова, щоб покепкувати з нього. Дурнувате слово, що вирвалося за тих обставин, і все ж тепер, цієї миті, він готовий відстоювати його. Мелані, дівчина в Тоувс-рівер, Розалінд, Бев Шоу, Сорайя — кожна з них збагатила його, та й інші теж, навіть ті, що мало значили для нього, навіть ті, з якими не склалося. Його серце сповнюється вдячністю, наче квітка, що буяє в грудях.
Звідки беруться такі миті? Безсумнівно, гіпнотичні; але хіба це щось пояснює? Якщо його скеровують, який бог ним керує?
Вистава й далі тягнеться зі скрипом. Вони дісталися до сцени, де мітла Мелані заплутується в електричному дроті. Магнієвий спалах, і сцена раптом зникає в темряві. «Господи Ісусе, — верещить перукар, — jou dom meid»[105].
Між ним і Мелані двадцять рядів крісел, але він сподівається, що цієї миті вона крізь простір відчуває його запах, унюхує, про що він думає.
Щось легенько стукається йому в голову, повертаючи його з небес на землю. За мить повз нього пролітає ще щось і влучає у крісло перед ним: це пожований шматочок паперу, завбільшки з дитячу скляну кульку. Третій влучає йому в шию. Тепер можна не сумніватися, він — мішень.
Йому слід повернутися й люто зиркнути. «Хто це зробив?» — слід гаркнути йому. Або силувано дивитися вперед, удаючи, що нічого не помічає.
Четверта кулька влучає в плече й відстрибує у повітря. Чоловік у сусідньому кріслі здивовано витріщається.
На сцені розгортається дія. Сідней, перукар, розриває фатальний конверт і читає вголос ультиматум власника приміщення. Вони мусять до кінця місяця сплатити заборгованість із оренди, інакше салон «Глобус» закриють. «Що ми робитимемо?» — лементує Міріам, жінка, котра миє клієнтам голови.
— Ссс, — свистить хтось позаду нього, достатньо тихо, аби не чутно було в глядацькій залі. — Ссс.
Він повертається й отримує кульку в скроню. Біля задньої стіни стоїть Райан, її хлопець з еспаньйолкою та сережкою у вусі. Вони зустрічаються поглядами. «Професоре Лур’є», — хрипко шепоче Райан. Хоча його поведінка обурлива, хлопець, схоже, почувається невимушено. На вустах грає легенька посмішка.
П’єса продовжується, але тепер навколо нього відчутно розбурхується неспокій. «Ссс», — знову свистить Райан. «Тихенько!» — обурюється, звертаючись до нього, жінка за два крісла, хоча він не видав жодного звуку.
Доводиться проштовхатися через п’ять пар колін («Перепрошую… перепрошую»), стерпіти криві погляди та розлючене бурмотіння, перш ніж дістатися до проходу, прокласти собі шлях назовні, вийти у вітряну безмісячну ніч.
Позаду нього лунає звук. Він обертається. Світиться кінчик цигарки: Райан переслідував його до парковки.
— Ви збираєтеся пояснити? — вибухає він. — Збираєтеся пояснити свою дитячу поведінку?
Райан затягується цигаркою.
— Я лише зробив вам послугу, професоре. Хіба ви нічого не навчилися?
— А чого я мав навчитися?
— Знайтеся з такими, як ви.
«З такими, як ви»: хто такий цей хлопчина, аби розповідати йому, з ким йому знатися? Що йому відомо про силу, котра штовхає віддалених незнайомців в обійми одне одного, перетворює їх на рідню, на схожих людей, забувши про розсудливість? Omnis gens quaecumque se in se pecere vult[106]. Сíм’я цього покоління, скероване, щоб удосконалитися, скероване в глибини жіночого тіла, скероване, щоб подарувати майбутньому життя. Керувати, скероване.
Райан каже:
— Дай їй спокій, чоловіче! Зустрівши тебе, Мелані плюне тобі в очі. — Він кидає цигарку й підходить на крок ближче. Вони дивляться в обличчя один одному під такими яскравими зірками, що можна подумати, наче вони охоплені полум’ям. — Знайдіть собі інше життя, профе. Повірте мені.
104
Цитата з поеми В. Ленґленда «Видіння про Петра Орача». Основна особливість поеми — велика кількість алітерацій.