— Bywoner[108].
— Bywoner. Але, я повторюю, будинок залишиться моїм. Ніхто не заходитиме до цього будинку без мого дозволу. І Петрус не виняток. А ще я залишу собі псарні.
— Це нездійсненно, Люсі. З юридичної точки зору, це нереально. Ти й сама це знаєш.
— А що пропонуєш ти?
Вона сидить у домашньому халаті і капцях, з учорашньою газетою на колінах. Волосся звисає рідкими пасмами; її надмірна вага виглядає розхлябано й хворобливо. Вона щодалі більше нагадує тих жінок, котрі човгають, шепочучи щось собі під ніс, коридорами будинків для літніх. Чому Петрус завдає собі клопоту домовлятися з нею? Вона довго не протягне: дай їй спокій, і, коли настане час, вона сама впаде, наче гнилий фрукт.
— Я вже зробив свою пропозицію. Навіть дві.
— Ні, я не поїду. Іди до Петруса й перекажи, що я відповіла. Скажи, що я віддам йому землю. Скажи, що він може отримати документи на право власності й таке інше. Йому це страшенно сподобається.
Вони обоє мовчать.
— Як принизливо, — озивається він зрештою. — Такі великі сподівання, та ось чим усе закінчилося.
— Так, згодна, це принизливо. Але, напевно, це гарна можливість почати все спочатку. Можливо, я мушу навчитися приймати це. Починати з нуля. З нічого. Не з нічого, а з нічим. Без карток, без зброї, без майна, без прав і без власної гідності.
— Як пес.
— Так, точно, як пес.
Двадцять три
Ранок уповні. Він вийшов погуляти на вулицю з бульдожихою Кеті. Несподівано собака не відстає від нього: або він став повільнішим, аніж раніше, або вона стала хуткішою. Вона продовжує так само сопіти й пихтіти, але, схоже, його це більше не дратує.
Наближаючись до дому, він помічає хлопця, того, кого Петрус називає «своїм народом», котрий стоїть обличчям до задньої стіни. Спочатку йому здається, що хлопчина мочиться, але потім він розуміє, що той зазирає у віконечко ванної кімнати, підглядаючи за Люсі.
Кеті гарчить, але хлопчина занадто поринув у спостереження, аби помітити це. Коли він обертається, вони вже позаду нього. Лур’є б’є малого відкритою долонею по обличчю.
— Свиня! — кричить він і дає йому ще одного ляпаса, від котрого хлопець заточується. — Ти — брудна свиня!
Радше від страху, ніж від болю, хлопець поривається втекти, але заплутується у власних ногах. Собака одразу ж кидається на нього. Її зуби клацають на його лікті; вона гарчить, обіпершись передніми й задніми ногами в землю. Волаючи від болю, хлопець намагається вирватися. Він б’є собаку кулаками, але його ударам бракує сили, тож бульдожиха ігнорує їх.
Слово й досі висить у повітрі: «Свиня!» Він ніколи раніше не відчував такої непереборної люті. Він радо дав би хлопчині те, чого той заслуговує, — прочухана. Фрази, яких він уникав ціле життя, раптом починають здаватися доречними і правильними: «Піднеси йому урок! Покажи йому його місце!» «Так ось на що це схоже, — думає він, — ось що таке жорстокість». Він добряче кóпає хлопця, так що той перекочується на бік. Полукс! Що за ім’я!
Собака змінює позу, впираючись ногами у хлопцеве тіло, похмуро смикаючи його за руку, розриваючи сорочку. Полукс намагається відштовхнути її, та Кеті не рухається з місця.
— Йа-йа-йа-йа-йа, — голосить хлопчина від болю. — Я тебе вб’ю, — кричить він.
Раптом на сцені з’являється Люсі.
— Кеті! — командує вона.
Собака краєм ока кидає на неї погляд, але не слухається.
Упавши на коліна, Люсі тягне бульдожиху за нашийник і неголосно, але наполегливо втовкмачує їй щось. Кеті неохоче розтискає щелепи.
— З тобою все гаразд? — цікавиться Люсі.
Хлопець стогне від болю. З носа у нього течуть шмарклі.
— Я вб’ю тебе! — видихає він. Схоже, ось-ось розплачеться.
Люсі закасує йому рукав. Від собачих ікл залишилися глибокі сліди; вони дивляться, як на темній шкірі з’являються криваві перлини.
— Нумо, ходімо та промиємо її, — наказує Люсі.
Хлопчина, утягуючи носом шмарклі та сльози, хитає головою.
Люсі в самому лише пеньюарі. Коли вона підводиться, пасок розв’язується, оголюючи груди.
Востаннє він бачив доньчині груди, коли вони були скромними рожевими пуп’янками шестирічної дитини. Тепер вони важкі, округлі та білі, майже як молоко. Западає тиша. Він витріщається на них, і хлопець теж безсоромно витріщається. У Лур’є знову, затьмарюючи погляд, здіймається лють.
Люсі відвертається від них обох і прикривається. Одним рвучким рухом хлопець зривається на ноги й кидається туди, де його не дістануть.
— Ми вб’ємо вас усіх! — кричить малий, а потім обертається і, навмисно витоптавши грядку з картоплею, пірнає під дротяну загорожу та простує в напрямку Петрусового будинку. Його хода знову зухвала, хоч він досі притримує ушкоджену руку здоровою.
Люсі права. З ним щось негаразд, щось негаразд із головою. Жорстока дитина в юнацькому тілі. Але в усьому, що відбулося, є ще дещо, чого він не розуміє. На що Люсі сподівається, захищаючи шмаркача?
Донька озивається:
— Девіде, далі так не може тривати. Я можу впоратися з Петрусом і його aanhangers[109], можу впоратися з тобою, але не з вами всіма водночас.
— Він витріщався на тебе у вікно. Тобі це відомо?
— Він дефективний. Дефективна дитина.
— Хіба це вибачення? Хіба через це йому можна пробачити те, що він із тобою зробив? — Уста Люсі ворушаться, але він не чує її слів. — Я йому не довіряю, — не вгаває він. — Він спритний. Як шакал, винюхує тут щось, шукає, якої б шкоди накоїти. Колись було гарне слівце на позначення таких, як він. Відсталий. Розумово відсталий. Морально відсталий. Його місце в лікувальному закладі.
— Девіде, твої слова безрозсудні. Якщо тобі хочеться так думати, будь ласка, тримай ці думки при собі. Хай там як, те, що ти про нього думаєш, нікого не цікавить. Він тут, і він не зникне, як хмарка диму, він — життєва обставина. — Люсі дивиться йому в очі, примружившись від сонця. Кеті, задоволена собою та своїми досягненнями, тихенько відсапуючись, важко опускається на землю біля її ніг. — Девіде, ми не можемо так далі продовжувати. Усе вже владналося, усе знову заспокоїлося, поки не повернувся ти. Мені потрібен спокій. Заради спокою я готова на все, що завгодно, на будь-які жертви.
— І я частина того, чим ти готова пожертвувати?
Вона знизує плечима.
— Я цього не казала, ти сам це сказав.
— Тоді я спакую валізи.
Після інциденту минуло вже кілька годин, а долоня досі горить від ляпаса. Варто йому згадати про хлопчину та його погрози, він аж кипить від гніву. І водночас йому соромно за себе. Лур’є цілковито засуджує себе. Він нікому не підніс жодного уроку, і точно не підніс його хлопцеві. Усе, що він зробив, — віддалився від Люсі ще далі. Він продемонстрував їй себе в судомах пристрасті, та побачене їй, вочевидь, не сподобалося.
Йому варто вибачитися. Але він не може. Схоже, наче він утратив здатність контролювати себе. Щось у Полуксі роз’ятрює його лють: юнакові бридкі тупуваті очиці, його нахабство, а ще думка про те, що йому, наче бур’янові, було дозволено переплестися корінням із Люсі та її існуванням.
Якщо Полукс знову образить його доньку, він знову його вдарить. Du musst dein Leben ändern! «Ти своє життя зміни»[110]. Що ж, він занадто старий, щоб остерігатися, занадто старий, аби змінюватися. Можливо, Люсі здатна схилитися перед бурею; але він не здатен, якщо хоче зберегти честь.
Саме тому йому варто дослухатися до Терези. Тереза, мабуть, остання, хто може врятувати його. Вона випинає свої груди до сонця, вона грає на банджо перед прислугою й не звертає уваги, якщо вони дурнувато шкіряться. Її жадання безсмертні, і вона виспівує їх. Вона не помре.
108
Бурське слово, котрим називають збіднілого орендаря, котрий живе на фермі, обробляє землю і допомагає господареві.
110
Заключне речення з вірша Р.-М. Рільке «Архаїчний торс Аполлона». Переклад з німецької Д. Павличка.