Бідолашна Тереза! Бідолашна хвора дівчинка! Він повернув її назад із могили, пообіцявши нове життя, а тепер підводить її. Він сподівається, що вона знайде в собі сили пробачити йому.
Серед псів у загонах є один, до котрого він особливо прив’язався. Це молодий песик із паралізованою задньою лівою лапкою, яку він тягне за собою. Лур’є не знає, чи той народився таким. Ніхто з відвідувачів не виказував бажання забрати його. Час милосердя для нього майже вичерпався; незабаром песикові доведеться скоритися голці.
Часом, улаштовуючись писати або читати, він випускає песика з клітки, дозволяє йому незграбно погасати по подвір’ю або подрімати біля його ніг. Пес у жодному разі не «його»; він ретельно намагався не давати йому імені (хоча Бев Шоу кличе песика Триніжок); тим не менше, він відчуває, як той випромінює до нього великодушну прихильність. Його всиновили, добровільно, беззастережно; він знає, пес готовий померти за нього.
Звуки банджо зачаровують песика. Коли він смикає за струни, той сідає, схиляє набік голову й слухає. Коли він наспівує партію Терези і його муркотіння наливається почуттями (здається, що гортань набрякає; він відчуває, як гупають у горлі молотки), пес прицмокує губами і, здається, ось-ось теж заспіває або завиє.
Чи наважиться він на це: пустити пса в оперу, дозволити йому між строфами Терезиних любовних страждань підносити до небес власні скарги? Чому ні? Безсумнівно, у творі, який ніколи не поставлять на сцені, дозволено все.
Щосуботи вранці, домовившись із Люсі, він приходить на Донкін-сквер, аби допомогти їй у базарній ятці. Потім він запрошує її на ланч.
Рухи Люсі вповільнилися. Вона виглядає самозаглиблено й безтурботно. Її вагітність не кидається в очі; але, якщо навіть він помічає ознаки, то скільки знадобиться часу гострозорим донькам Ґрехемстауна, аби теж їх помітити?
— Як справи в Петруса? — цікавиться він.
— Будинок завершено, залишилися стеля та водогін. Вони вже переїжджають.
— А як їхня дитина? Хіба вона не повинна ось-ось народитися?
— Наступного тижня. Усе дуже вдало сплановано.
— Петрус ще робив тобі натяки?
— Натяки?
— Про тебе. Про твоє місце в його планах.
— Ні.
— Можливо, усе стане інакше, коли дитина, — він робить ледь помітний жест у бік доньки, у бік її тіла, — народиться. Зрештою, це буде дитина цих земель. Їм не вдасться це заперечити.
Западає довга тиша.
— Ти вже її любиш?
Хоча це його слова, що злітають з його уст, він усе одно лякається їх.
— Дитину? Ні. Хіба б я змогла? Але полюблю. Любов зростає, тут можна довіритися матінці-природі. Я збираюся стати гарною матір’ю, Девіде. Гарною матір’ю і гарною людиною. Тобі варто теж спробувати бути гарною людиною.
— Гадаю, мені вже занадто пізно. Я просто каторжник, котрий відбуває свій строк. Але ти не спиняйся. Ти вже пройшла чималий шлях.
«Гарною людиною». Не найгірше рішення в темні часи.
За мовчазною домовленістю він на якийсь час припиняє приїжджати на доньчину ферму. Тим не менш, одного дня він їде Кентонською дорогою, а потім залишає вантажівку за поворотом і проходить решту шляху пішки, не доріжкою, а навпростець, через пасовисько.
З вершини останнього пагорба видніється ферма: старий будинок, міцний, як завжди, стайні, нове Петрусове житло, стара загата, на якій він розрізняє цяточки — це, мабуть, качки, а більші цяточки — мабуть, дикі гуси, гості Люсі, що прилетіли здалеку.
З такої відстані квіткові клумби здаються суцільними кольоровими брилами: відтінку фуксії, відтінку сердоліку, попелясто-синього. Пора цвітіння. Бджоли, мабуть, на сьомому небі від щастя.
Ані Петруса, ані його дружини, ані хлопчика-шакала, котрий із ними живе, ніде не видно. Але між квітами працює Люсі, а ще, прокладаючи собі шлях униз зі схилу, він бачить бульдожиху — жовтувато-коричневу латку на доріжці обабіч доньки.
Він дістається до загорожі й зупиняється. Люсі стоїть спиною до нього, тож поки не помітила батька. На ній бліда літня сукня, черевики й крислатий солом’яний бриль. Коли вона нахиляється, підстригаючи щось, відрізаючи чи підв’язуючи, він бачить її молочно-білу з синіми прожилками шкіру й широкі, вразливі сухожилля в западинках під колінами: це найменш чарівна частина жіночого тіла, найменш виразна та через це, мабуть, найпривабливіша.
Люсі випростовується, потягається і знову нахиляється. Робота в полі; безсмертні заняття селян. Його донька стає селянкою.
Вона досі його не помічає. А сторожовий пес, виявляється, дрімає.
Отже, колись вона була лише маленьким пуголовком у материному тілі, а тепер ось вона, так міцно вросла у своє існування, значно міцніше, ніж будь-коли вдавалося йому. Якщо пощастить, вона житиме довго, ще довго після того, як його не стане. Коли він помре, вона, якщо пощастить, так і залишатиметься тут і займатиметься своїми звичними справами серед квіткових клумб. А з неї з’явиться на світ нова істота, котра, якщо пощастить, буде такою ж міцною й житиме так само довго. Отак вона й тягнутиметься, лінія існування, у якій його внесок, його дар буде щоразу зменшуватися, аж поки його зовсім не забудуть.
Дід. Йосип[114]. Хто б міг подумати! Хіба він може сподіватися, що якусь гарненьку дівчину вдасться вмовити лягти в ліжко з дідусем? Він тихенько промовляє її ім’я:
— Люсі!
Вона його не чує.
Які в цього будуть наслідки, у того, що він стане дідом? У ролі батька він не досяг значних успіхів, хоча й намагався старанніше за інших. Дідусем він, мабуть, теж буде гіршим за пересічного. Йому бракує старечих чеснот: незворушності, доброти, терплячості. Утім, можливо, ці чесноти прийдуть, коли зникнуть інші: наприклад, чеснота пристрасності. Йому слід ще раз зазирнути до Віктора Гюґо, поета дідизни. Там має бути чого повчитися.
Вітер вщухає. Настає мить повної тиші, котру він зупинив би назавжди: м’яке сонце, застигле пообіддя, у квіткових полях гудуть бджоли; а в центрі цієї картини юна жінка, das ewig Weibliche[115], на перших порах вагітності, у солом’яному брилі.
Правда в тому, що, скільки б він не читав Вордсворта, сільське життя йому ніколи не подобалося. Йому взагалі мало що подобалося, крім гарненьких дівчат; і куди його це привело? Хіба вже занадто пізно, щоб виробити гарний смак?
Він прочищає горло.
— Люсі, — каже гучніше.
Чари зруйновано. Люсі випростовується, напівобертається й усміхається.
— Привіт, — каже вона, — я тебе не чула.
Кеті підводить голову й короткозоро мружиться в його напрямку. Він перелізає загорожу. Кеті незграбно шкутильгає до нього й обнюхує черевики.
— Де вантажівка? — цікавиться Люсі. Вона розчервонілася від роботи і, напевно, трошки згоріла на сонці. Неочікувано донька знову сяє здоров’ям.
— Я запаркувався й трохи прогулявся.
— Може, зайдеш і вип’єш чаю?
Вона пропонує йому це так, наче він гість. Добре. Гостювання, відвідини: новий підсумок, новий старт.
Знову надійшла неділя. Вони з Бев займаються черговим сеансом Lösung. Один за одним він приносить котів, а потім собак: старих, сліпих, кульгавих, понівечених, скалічених, але також молодих, здорових — усіх, чий день настав. Одне за одним Бев торкається до них, розмовляє з ними, заспокоює їх і проводжає в інший світ, а потім підводиться й спостерігає, як він запечатує їхні останки в чорний пластиковий саван.
Вони з Бев не розмовляють. Він уже навчився — від неї — зосереджувати всю свою увагу на тваринах, яких вони вбивають, і давати їм те, що він тепер із легкістю називає справжнім ім’ям — любов.
115
Вічна жіночність (