Сімдесяті роки XIX століття. Моне, Ренуар, Мане та Сіслей сидять у саду в Аржантеї, пишуть світло, п’ють вино, терплять злидні та створюють картини, які змінять історію мистецтва. А з Рима до Польщі повертається тридцятилітній граф Ігнацій Корвін-Мілевський. Людина, яка не визнавала компромісів, і яку враження цікавили тільки тоді, коли стрілка манометра весь час була на червоному полі. Звісно, багато людей потай мріють про життя з такою інтенсивністю, але він міг собі це дозволити. Чому? Тому що виявилося, що Бог проґавив його під час роздачі обережності, поміркованості й хисту художника, та коли дійшло до ділових здібностей, то Ігнацій одержав потрійну порцію.
Якщо одружуватися, то із вдовою одного з найбагатших поміщиків. Яка, прошу зауважити, листування зі своїм нареченим, графом Ігнацієм, назвала «Листами чудовиська», а папці з документами, що стосувалися його кончини, дала заголовок «Смерть чудовиська». Що красномовно свідчить про характер Мілевського.
Якщо інвестував, то з підскоком і фартом: на придбаній ним ділянці під Харковом невдовзі після транзакції було відкрито поклади солі, завдяки чому Мілевський заробив цілий мільйон рублів на перепродажу землі. Для порівняння: «Станьчик»[73] Матейка, ключовий твір польського живопису, коштував йому вісім тисяч рублів.
Якщо будував резиденцію у Вільні, то на кшталт Палаццо Бевільаква у Вероні.
Якщо подорожував, то власного яхтою «Литва», видаючи згодом обмеженими накладами щоденники з рейсів морями й океанами.
Якщо надумував придбати родинну садибу, то в Адріатиці: купив там острів, який тоді мав назву Санта-Катаріна, і збудував на чималі мільйони розкішний палац із парком.
Якщо хотів конкурувати з братом Іполитом у політиці, то писав такі різкі й пристрасні статті, що його вважали або божевільним, або зрадником. Адже його монархічні та космополітичні погляди не вкладалися в жодну форму патріотизму.
Якщо закохувався, то його пригоди закінчувалися стріляниною на віденському вокзалі, про яку пліткувала вся Європа.
Якщо десь з’являвся, то ніхто не міг не помітити цього могутнього товстуна з блискучою лисиною і довгою бородою.
Він був патологічним брехуном, мегаломаном, неврівноваженим холериком і видатним божевільним, якого сьогодні напевно визнали б недієздатним, ізолювали б та нафарширували ліками. Але коли писав у підсумку свого життя: «були в мене і маленькі заслуги, зокрема створення найкращої у Польщі колекції польських художників», то не брехав. Власне, це була єдина фраза, де він казав правду.
На початку свого колекціонерського шляху обмежився тими поляками, які навчалися в Мюнхені. Хелмонський[74], Матейко, Геримський, Брандт[75], багато прізвищ, багато насправді великих художників, які, на мою думку, були найліпшим, що випало польському мистецтву за всю його історію й роботи яких наш спільний приятель Кароль називає «гітлерами».
Ні, дякую, не хочу слухати твої саркастичні репліки. Краще зроби кави й підкинь дров у пічку.
А хто ж інший? Наскільки я розумію, чергувати біля пічки — це обов’язок на цілий день.
Каролю, мене не цікавить, що це несправедливо, життя взагалі несправедливе. Сьогодні маєш Феррарі, завтра спиш у курені й підкидаєш дров у пічку.
То про що я?
Ага, польські художники в Мюнхені. Мені здається, що це цікаво тільки мені?
Ні, я не можу перейти до суті, бо ви не зрозумієте, про що я кажу. Це все важливо.
Отже, Мюнхен, художники. Мілевський не був тим типом мецената, який сидить за столом, а секретар від його імені надсилає перекази. Він хотів бути з митцями, підтримувати їх гарними порадами, брататися, дружити, разом дихати мистецтвом.
Жахіття, згідна. Але солодке жахіття. У божевіллі Мілевського був дуже шляхетний прояв. Він відверто казав, що переплачує, щоб художники не мусили писати заради хліба, щоб мали стимул і можливості творити великі речі. Любили його й були йому вдячні за королівські гонорари й постійний одноосібний ринок збуту, писали на його замовлення, але водночас ненавиділи його. Зокрема тому, що був деспотом, який, приміром, міг запросити художника з Парижа до Литви, щоб той виправив картину на його прохання, бо бабки коня не були належним чином виписані — так трапилося з Хелмонським. А ще ненавиділи його тому, що були від нього залежні. Отакий-от Мілевський! Звільнив художників від «малювання заради хліба», але приневолив своєю доброчинністю і замовленнями.