Солодко посміхнулась і потяглася через стіл по шматочок сала.
— А що в тебе?
— Дбаю про сексуальну гігієну, якщо ти про це запитуєш.
— Сумуєш за мною?
— Як за вітрянкою.
— Вибачся.
— За що? За дурний жарт?
— За те, що мене покинув, примушуючи, щоб я сама тебе залишила. Ти ніколи не перепрошував мене за це. Ти мені винен.
— Не сміши мене.
— Як на мене, це не смішно. Коли комусь, здавалося, дуже близькому, кажуть: «Краще забирайся, бо марнуєш наш час і наше життя», то це звучить не як освідчення, а як розрив.
— Не люблю вживати різких слів…
— Новина.
— … але виривати цю фразу з контексту — досить підло.
— Ні, Каролю, ти не маєш рації. Є фрази, які незалежно від контексту означають те, що означають. Є слова непростимі й невідворотні, слова, які закінчують усе швидше, ніж автоматна куля. І те, що ти сказав, може залишитися в кожному словнику як дефініція завершального речення. Це було найгірше, що я почула в житті.
Вона потяглася за порцією сала й тут-таки випила чарку горілки, яка стояла перед ним. Кивнула офіціантові, щоб долив обидві.
— Вибач. Але це не привід, щоб ти з’їдала мій обід.
— Скажи це нормально.
Розтулив рота, щоб блискавично відповісти, але вирішив, що це не має сенсу, що ця гра його взагалі не тішить. Стояв на своєму тільки тому, що протягом останніх років мільйон разів повторював собі, що це вона почала. І майже повірив у це. Майже. Роззирнувся по цьому чудернацькому пластиковому інтер’єру, сільській хаті в підвалі бідної львівської кам’яниці. Загалом, таке саме гарне місце для зізнання, як будь-яке інше.
— Пробач, — сказав щиро. — Дуже тебе прошу, пробач.
Сподівався на тріумф і кпини, але Зоф’я рвучко встала й вийшла.
Їй вдалося дійти до вбиральні, й тільки там розплакатись. Нахилила голову, щоб сльози крапали прямо в раковину, а не спливали обличчям. Але все одно розмазала туш і плакала чорними сльозами, чорні сльози, як замащені сажею краплі дощу, зранювали білизну емалі, лишаючи по собі темні, як удовина вуаль, сліди, й, шепочучи, зникали в небутті.
Пирснула сміхом. Нічого так не підносить дух людини, як мислення сучасною польською прозою.
Заспокоїлась і обережно витерла очі паперовим рушником. Сумочку залишила біля столика й тепер не могла підфарбуватися.
Кілька разів глибоко зітхнула й вийшла, охоче побула б у вбиральні довше, але не хотіла давати йому сатисфакції. Протискаючись через ненатуральну сільську хату, думала, що скаже. «Печію якусь собі заробила від того твого сала». Або: «Ця їжа з холестерину зведе мене в могилу».
Нічого не сказала, бо Кароль був не сам. Стояв, сердечно обіймаючи високого чоловіка, а офіціант ставив на стіл пляшку горілки.
Незнайомця, якого представив Кароль, звали Сергій, і він був спеціалістом, про що Познанський сказав з таким виразом обличчя, ніби це був спеціаліст зі свердління отворів у колінних чашечках, через які потім протягував сталеві тросики, щоб тягнути жертв за своїм чорним БМВ. Що ж, навіть якщо й був кимось таким, то точно так не виглядав. Може, намагався справити таке враження, обтягуючи добре розвинену грудну клітку тонким чорним гольфом (мода, яка минула в Польщі двадцять років тому) і заправляючи його у чорні штани від костюма, оздоблені тоненьким паском зі срібною пряжкою. От тільки щоб справляти враження мафіозі, йому слід було б мати над цим вбранням обличчя мафіозі. Тим часом Сергієве обличчя було таке благодушне, ніби пан спеціаліст проводив свій час за грою з дітьми, роботою в благодійницькій установі й опікуванням хворої матері.
Польською говорив добре, з незначним акцентом.
— Кароль просто чудовий, — захоплювався він Познанським, ніби був у нього закоханий. — Без нього ми ніколи б не отримали цього портрета, не знаю, чи ви чули…
— Портрет Варвари Миколаївни Ханенко, — обірвала на півслові, — написаний іспанським імпресіоністом, власне, постімпресіоністом Ульпіано Чекою[83] наприкінці дев’ятнадцятого століття, викрадений німцями з Києва. Олія на полотні, дев’яносто на шістдесят, наскільки я пам’ятаю.