Світське життя ЛРР не тривало довго, у 1861 році у похилому віці дев’яноста одного року помер Адам-Єжи Чарторийський, з яким Юнак був пов’язаний як із батьком. На щастя, двоє дітей князя належним чином успадкували скарби, особливо донька Ізабелла, яка пішла в тезку бабцю, якщо говорити про смак і пристрасть до колекціонування. Завдяки їй через двадцять років після смерті князя Юнак разом із Пані та Самарянином повернулися до Польщі, до будинку, купленого Чарторийськими у краківських отців-піярів[28] спеціально для колекцій творів мистецтва. Утім, музей стоїть там донині.
Отож почав вести життя експоната, яким усі захоплювалися. Чи подобалося це йому? Мабуть, так, хоча на його місці я сумувала б за пригодами й паризькими балами, для яких Шопен спеціально створював свої полонези.
З’їмо що-небудь? Піца годиться. Мені без печериць, без морепродуктів і без ананаса.
Капітан Кліфтон Патридж народився й виховувався в родині військових, в армії провів усе своє професійне життя, але не належав до того типу солдатів, які вважають, що тільки чітка ієрархія і мундир гарантують право, порядок і безпеку, а цивільні — це барани, яких треба захищати від себе самих. Може, тому, що мав дружину-гіппі й анархістку, яка завжди ефективно лікувала перші прояви хвороби, описуючи її словами: «Закостенілий кий стирчить у мене з дупи! yessir! thankyousir!»
Незважаючи на це, капітан Патридж мав проблему з людьми із «цивільного контролю- армії». Президент є головнокомандувачем збройних сил, але після нього мають бути вже тільки генерали, що видають накази, чітка та зрозуміла військова ієрархія.
На жаль, що довше служив і що вище просувався по службі, то більше в його оточенні з’являлося цивільних, переконаних, що вони його начальники. Службовці НАТО, службовці Департаменту оборони, шефи ЦРУ, працівники Білого Дому, — а тепер на додачу чванливий і бундючний Державний департамент, який у Вашингтоні небезпідставно і злосливо називали Фоґґі Боттомом за назвою дільниці, де знаходилася його будівля. Туманне дно, справді, пасувало ідеально.
— Усе є в рапорті, — відповів на запитання держсекретаря, нахабного чинуші, якому у своїй ієрархії чинуш, що псують кров, Патридж присудив звання чотиризіркового нездари.
— Пане капітане. Ви розумієте, що ми повинні це мати. Ми. Не поляки, у жодному разі не німці і вже точно не якісь росіяни чи китайці, які б із цього зробили пилку і цією пилкою відпиляли б наші дбайливо плекані від часу проголошення Декларації Незалежності яйця.
— Пане державний секретарю. Я знаю лише, що ми цього не знайшли. Так само, як не знайшли жодного сховища, жодного легендарного скарбу чи картини. І прошу мені повірити, що ми зазирнули під кожен камінь, перетрусили кожну будівлю і кожен намет у цих, на щастя, невеликих горах, а пошуки у печерах коштували життя двом нашим.
— Знаю, читав рапорт. Не будьте занудою, капітане. Тільки скажіть мені, яка є вірогідність того, що це знайдуть наші улюблені союзники з Третього світу. Хоч нам і не вдалося.
Патридж подумав про Ґмітрука, про їхній останній вечір у кав’ярні на Калятівках. Про холодне пиво, чорну рукавичку на пропаленій під час геройських дій руці поляка, про його мрії про нове життя на пенсії. Чи може він йому зашкодити своєю відповіддю? У війську справи були прості, з нашого боку добрі союзники, з іншого — лихі вороги. У світі чотиризіркових нездар усі між собою були ворогами, за їхніми рішеннями не стояв тактичний аналіз, лише параноя, нахабство і боротьба за столи з червоного дерева.
Польський майор урятував шістдесят одну особу. Кожен, хто вдягає мундир, мріє про геройський учинок, але ніхто ніколи не отримує шанс втілити цю мрію. У найкращому випадку проводить життя на навчаннях, у найгіршому його посилають кудись мордувати якихось бідолах в ім’я навіть не вітчизни, а політичних та економічних інтересів. А Ґмітрук одержав свій шанс і використав його на сто відсотків.