Але оскільки армія вже існувала, то їй треба було дати можливість діяти. Тому американські військові замість того, щоб служити громадянам, служили егоїстичним інтересам влади і більш чи менш розсудливій політиці і відряджалися в різні куточки світу, щоб там гинути не заради людей, а лише заради капіталу, влади і політичних інтриг.
Так, навіть офіційно американська армія служила не правді, а брехні. Неофіційно — він це чудово знав — вона коїла такі речі, за які цивільні потрапляли за ґрати, а в деяких штатах — прямо на електричний стілець. І попри це, траплялися настільки брудні завдання, що цієї паракримінальної організації з річним бюджетом у шістсот вісімдесят мільярдів доларів було недостатньо. Що треба було додатково робити замовлення різним приватним військовим організаціям, тобто — звичайним найманцям.
Так міркував собі капітан Кліфтон Патридж, дивлячись на здобуті по знайомству копії натівських документів, із яких випливало, що майор Анатоль Ґмітрук, єдиний знаний йому взірцевий військовий, перебуває на території Сполучених Штатів.
Гермод не займався теоретичними розмірковуваннями морального походження. По-перше, йому на це було наплювати, по-друге, був надто зайнятий. По-третє, давно вже усвідомив, що закони ринку безжальні, і якщо хтось має замовлення та гроші, то хтось інший точно це замовлення виконає. Чому ж тоді мав обирати життя у злиднях, якщо для жертви це не мало жодного значення? З надією, що в наступному житті його буде винагороджено за чуйне серце? Дурниці та й годі.
Цього разу замовлення було просте, особливо порівняно з попередньою акцією у Польщі. З професійного погляду не мало жодних вад. Потрібно було лише простежити, щоб себе скомпрометували особи, які й так наполегливо робили усе для компрометації. Підштовхнути до злочину осіб, у яких злочинного наміру навіть на думці ніколи не було, — це просто. А підштовхнути до злочину осіб, які власне планують акцію, — для цього навіть не треба таких, як він, спеціалістів, досить було б поговорити з місцевим дільничним, щоб він між гамбургером і пончиком зазирнув за вказаною адресою, аби прислужитися вітчизні й заслужити відзнаку.
І одна особа до ліквідації. Державна чиновниця без військової підготовки та кримінального досвіду, змушена діяти на чужій території, а про завдання не має жодного уявлення. Правду кажучи, стрілянина буде марнуванням цінних матеріалів, достатньо влучно кинути камінь, коли, перечіплюючись, тікатиме лісом.
Як кажуть американці, просто, наче з’їсти шматок торта. А вишенькою на торті є отримана від замовника інформація, що однією з цілей є сміливець, який понівечив його плани в Татрах. Його навіть не треба вбивати, досить зробити так, аби він на довгі роки осів у американській в’язниці. Там уже інші подбають про його перевиховання.
Протягом наступних кількох днів зустрічалися лише вечорами в лофті на Меркер-стріт, крім цього, кожен робив усе, що міг, аби якнайкраще підготувати свою частину операції.
Ліза Тольґфорс зникла з їхніх очей, вечорами ненадовго з’являлась і майже не озивалася; усі розуміли, що вона з’являється лише з ввічливості, щоб вони, бува, не подумали, що вона дала задній хід. Ніхто її не розпитував, ніхто до неї не чіплявся, навіть Ґмітрук залишив у спокої. Усі знали, що у вирішальну мить усе залежатиме тільки від неї.
Анатоль Ґмітрук зосередився на тому, що мало відбутися після крадіжки. Тольґфорс неодноразово підкреслювала, що вкрасти може кожен. Достатньо увійти й забрати. Але вкрасти, втекти зі здобиччю й не дати себе спіймати — це вже справжнє мистецтво. Саме цим і зайнявся Ґмітрук, який набридав їм подробицями та мапами, показував, де стоятимуть автомобілі для втечі, наказував тренуватися їздити на цих авто, щоб потім не гаяти цінних секунд на пошуки вмикача фар. Планував також кілька різних способів диверсії для відвернення уваги охорони.
Кароль Бознанський винайняв дім у щасливої Бриджет, заплативши за півроку наперед і подвоївши комісійні, що привело її в стан такої нірвани, що вона мало не літала від щастя. Згодом Кароль описав це словами: «Піднеслася так, що її очі опинилися майже на рівні мого пупка», що було Зоф’єю та Лізою одностайно визнано огидним сексистським жартом, ще й тим огиднішим, що насміхався з інвалідки. Відповідь «Заздрите, пенсіонерки, бо теж хотіли б бути такими сексі» — не виправила його становища. Кароль також обережно скористався своїми контактами, щоб дізнатися все про Даррена Ричмонда і його колекцію. Отримав підтвердження, що він справді купив Гассама на аукціоні «Сотбіз», існувала також підозра, що придбав «Селянина з вилами» Вінслова Гомера[45], який пішов у «Рокфеллер-плаза» за фантастичну суму майже у два з половиною мільйона доларів, а також дві менші картини Вістлера[46]. Скидалося на те, що поціновувач літератури Ричмонд раптом став шанувальником американських імпресіоністів.
45
Вінслов Гомер (1836–1910) — американський художник і графік, основоположник американського реалістичного живопису.
46
Джеймс Вістлер (1834–1903) — американський художник, один із представників ранньої течії імпресіонізму, популяризатор японської графіки.