— Навіщо мені битися головою об стіну? — Шведка не відривала погляд від телефона. — Завтра акція, тренуюсь.
— Цікаво, що це ти тренуєш?
— Влізаю в різні телефони. Ти б краще знесла ніжні есемески від своїх бахурів, лялько.
Очі докторки Лоренц, хоч це й здавалося неможливим, зробилися ще чорнішими. Рушила в бік Лізи, наче хотіла на неї напасти, але Кароль, розхлюпуючи бурбон, з легкістю відтягнув її в іншу сторону. Ретельно злизав краплю, що повзла до зап’ястя, а тоді озвався:
— Гаразд, спокійно. Жодних «гітлерів», обіцяю. Сваритися будемо післязавтра.
Зоф’я стояла в бойовій позиції на відстані кількох сантиметрів від нього. Непорушно дивилася йому в очі. Сама аж нетямилась від злості, але все одно подумала, що колись у такій самій ситуації він би її поцілував. Це розсердило її ще більше.
— Я перепрошую, якщо це дурне питання, але про що власне йдеться з цими «гітлерами»? — Слова Анатоля були як шпилька, що проколола кульку.
— Розкажи йому, — роздратовано кинула вона. — У мене немає сил.
— Гітлера вважали знавцем малярства, але він мав жахливий смак, — пояснив Кароль. — Любив великі олійні полотна, блискучі від лаку, реалістичні. Його улюблений Циґлер[47] був таким реалістичним, що його глузливо називали митцем лобкового волосся. Усе сучасне мистецтво, яке народжувалося тоді, було для нього entartete, виродженим, надстаранні нацисти навіть пустили з димом трохи Пікассо і йому подібних, але це окрема історія.
— А що не так із ввезенням «гітлерів» до Польщі?
Кароль зробив ковток бурбона.
— Польський покупець нині має смак, як у Гітлера. Він хоче мати великі олійні полотна, реалістичні, блискучі від лаку, у важких рамах, щоб була можливість повісити їх у себе над диваном. І неодмінно польські, з кіньми, засніженим лісом, повстанським мотивом, народним елементом, можливо, з голим задком. Тим часом кількість майстерних коссаків[48], герсонів[49] і брандтів[50] вичерпалась, усі вони висять по різних музеях. Однак ці художники колись ходили до школи, часом малювали на природі, а часом писали портрети лівою рукою, дещо з цього розійшлося по світу. Це єдине мистецтво, яке імпортують до Польщі, бо за кордоном це другосортний мотлох, імітація, а в нас можна отримати цілий статок за кожен пчих Мальчевського[51], аби лише блищало й було підписане. Називаю ці пчихи «гітлерами», оскільки багато з них фюреру сподобалися б.
Лоренц підняла руки в смиренному жесті.
— Ти називаєш ці пчихи «гітлерами». Я б сто років думала і не придумала б, як умістити в одній фразі стільки зневаги до польської спадщини.
Кароль допив бурбон і налив собі ще.
— Зрештою, це не кінець аналогій, — продовжив говорити до Ґмітрука, пропускаючи повз вуха репліку Лоренц. — Так само як Гітлер і його почет, польська еліта відкидає дегенеративне сучасне мистецтво. Хоча саме в ньому поляки досягли неперевершено! якості, яку ми, постійно замилувані повстанцями й сільськими хатами, ніколи не могли рекламувати. Новосельський[52], Шапочников[53], Фангор, Опалка[54]… це могли б бути прізвища масштабу Ротко. Але не є, бо як можуть бути, коли у власній країні програють Матейкові, малярові національної слави й хвали.
Він замовк, граючись склянкою з бурштиновою рідиною.
— І знаєш, що я тобі скажу, — звернувся він до Лоренц з гіркотою в голосі. — Сидиш в офісі, безперервно витріщаєшся на ці могильні портрети, цукерниці й татранські будівлі і тобі здається, що ти рятуєш національну спадщину. Я скажу так: херня це, от і все. Ти справді вважаєш, що спадщина твого народу — це шматок дошки, замальований півтисячоліття тому якимось суб’єктом, який не мав уявлення, де є Польща? Національне надбання — це найзвичайнісінькі речі. Прогулянка з дитиною в парку, суботні вилежування в ліжку і спільний недільний обід. Спадщина — це виховання власних дітей так, щоб вони були добрі, мудрі та справедливі. Нехтування цим — це справжня зневага.
Її охопила хвиля почуттів, з якими не змогла впоратися. Пригадалися проведені разом місяці, емоції, дискусії, сварки й остаточна причина розставання. Це було занадто у її нинішньому стані, у поєднанні з напруженням, яке наростало останніми днями. Вдарила його в обличчя, Кароль полетів на стіл, на якому сиділа Ліза, склянка випала з його руки, запахло розлитим бурбоном.
Коли склянка перестала котитися, залягла тиша; здавалося, що вже не може бути гірше. Але Ліза, можливо, бажаючи розрядити атмосферу і вважаючи це таким собі жартом, промовила:
47
Адольф Циґлер (1892–1959) — німецький художник, організатор виставки «Дегенеративне мистецтво».
51
Яцек Мальчевський (1854–1929) — видатний польський художник, один із найвизначніших представників польського символізму.