Від подій у Нью-Рошелл минуло вже тридцять шість годин. За цей час вони встигли оглянути себе (ті, хто цього потребував), розшукати одне одного й евакуюватися зі Штатів нічним рейсом разом із міністром закордонних справ, відвідати прем’єра, дозволити принизити себе і втекти з Варшави до маєтку Кароля під Мщоновим, щоб зібратися з думками й вирішити, чи це кінець, чи, може, все ж таки ні.
Тепер сиділи мовчки зі склянками й келишками в долонях, вигляд мали кепський. Навіть якби хотіли забути про загрозу, то перев’язана голова Лізи, яка сама себе оскальпувала, аж надто добре нагадувала, що були на волосину від смерті.
Допила вино і простягла руку в бік Кароля, який щедро долив їй чудового, хай і з ароматом сільського подвір’я, органічного корб’єра. Напій пасував господареві.
— Можеш зараз пояснити, звідки ти знаєш, що це фальшивка? — Анатоль звернувся до неї дуже приязно. — Я не хочу сваритися. — Він підняв руки, наче захищаючись. — Просто нам усім цікаво.
Кароль хмикнув і підняв келих до неї.
— За гострий язичок!
Вона зітхнула. Фактично, на зустрічі у прем’єра в неї здали нерви. З аеропорту на кількох лімузинах поїхали на виклик на Уяздовські Алеї, де в «кубику» уже чекав на них прем’єр. Той самий молодий солдат стояв на вході, так само попросив роззутись, і це не було добрим початком. Сказала, що відмовляється — головним чином тому, що мала взуття на ногах уже двадцять годин — і що роззується тільки тоді, коли побачить прем’єра босим. Через п’ять хвилин перепалки з’явився розлючений прем’єр. Солдатові, який доводив, що існують правила, сказав, що він сам їх підписував і щоб він зважав, бо його можуть перевести в охорону політиків коаліційної партії і він пізнає усі польські сараї швидше, ніж йому здається.
Солдат замовк і про всяк випадок віддав честь.
У «кубику» вже чекав генерал Ґаґатек з Агентства розвідки. Представника міністерства культури, на щастя, не було, мабуть, глитав тартики на якомусь симпозіумі на тему вартісності вартостей, профінансованому з коштів для бібліотек та будинків культури. Перебіг розмови був приблизно такий.
Прем’єр: Чи ви зовсім подуріли? Ви мали вкрасти шматок дошки, а не бавитися в стрілянину під Нью-Йорком. Якщо американці зчинять із цього ґвалт, то повертайтеся до Штатів, щоб там відсидіти своє. Щоб не казали, що не застерігав.
Лоренц: Не ми почали. Зрештою, тільки майор Ґмітрук мав зброю.
Прем’єр: Дякувати Богові, інакше там оголосили б національну жалобу. «Місто трупів». «Нова садиба Кореша». «Аль-Каїда з Польщі». О, саме так: «Аль-Каїда з Польщі».
Лоренц: Американці не скажуть ані слова. Це була містифікація.
Прем’єр: Жінко! Яка містифікація?! Ти здуріла?!
Лоренц: Не жінко, а докторко Лоренц. А кричати можете на свою дружину.
Прем’єр: Не ображайте мою дружину.
Лоренц: Я не ображаю вашу дружину. Лише здогадуюся, що як близька людина, вона може дозволити вам собою помикати. А я не дозволяю.
Прем’єр: У такому разі поговоримо інакше. Справді інакше.
Лоренц: Як інакше? Зітнете мені голову? Накажете відшмагати? Це ж треба, досить було виграти другі вибори, і вже поводитесь як королі. О ні, секундочку, я знаю… о Боже… ви напевно хотіли сказати, що позбавите мене моєї нещасної посади в державній адміністрації.
Прем’єр: О ні, люба пані докторко…
Лоренц: Не таким тоном. Дуже прошу.
Прем’єр: Не диктуйте мені…
Лоренц: Це ви не диктуйте, оскільки п’ятнадцять годин тому повз мене свистіли кулі, бо голова Ради міністрів моєї країни відправив мене на непідготовлену розвідкою місію. А ви де були?
Прем’єр: У Сопоті, у родини. Як щотижня. Зрештою, це вас не обходить.
Це ще більше її розсердило. Цей кашуб[60] служіння Польщі вбачав у тому, щоб улаштовувати собі п’ятиденний робочий тиждень, як пані на пошті, й кожного вік-енду їхати до Труймяста до своєї дружини, яка «ох, ох, страшенно не любить столицю». Сімейні вік-енди прем’єра коштували платникам податків мільйон злотих на рік.