«їдь далі цією дорогою сто, вісімдесят, сім кілометрів».
— Я зустрівся з художником, і він, тоді вже літній чоловік за сімдесят, погодився написати картину на прохання аристократа. На полотні розміром сто дев’яносто шість на сто тридцять п’ять сантиметрів акриловими фарбами написав одне число: п’ять мільйонів шістсот сім тисяч двісті шістдесят.
Ґмітрук подивився на нього, звівши брови.
— Навіщо?
— Роком раніше в аристократа померла єдина донька, їй було майже одинадцять. Нещасний випадок на велосипеді. Він був біля неї, коли її намагалися врятувати. І коли лікар згідно з правилами голосно продиктував час смерті. Ця трагедія його зламала. Відтоді в нього з’явилась якась нав’язлива математична ідея — він множив і ділив хвилини й години. Нарешті вирахував певне число, число хвилин життя його доньки від запису в лікарняних документах з дня її народження аж до того, що почув у мить її смерті. Вирішив, що це, так би мовити, магічне число, число всесвіту. І якщо коротко: художник не хотів грошей за роботу, а я отримав автомобіль. Не був впевнений, чи це правильно, але довго не опирався.
— І що це за художник? — спитав Анатоль.
— Роман Опалка, — озвалася ззаду Ліза з заплющеними очима.
— Саме так, — підтвердив Кароль. — Тільки в нього можна було замовити щось подібне. Опалка в 1965 році розпочав проект «Від одного до нескінченності». У лівому верхньому куті першого полотна написав цифру один, потім два, потім три. У правому нижньому куті вийшло в нього, не пригадую, щось близько тридцяти тисяч. І почав наступне полотно, пишучи таким чином кількасот чисел щодня протягом майже сорока наступних років. Досить швидко почав обережно пояснювати кожне наступне полотно, записувати себе під час читання чисел і робити знімки. Завжди один і той самий ракурс, простий портрет, майже як на документи, нерухоме обличчя, однакова біла сорочка. Попервах це могло бути дивацтвом, але після тридцяти шести років щоденної, послідовної сізіфової праці народилося найдовершеніше свідчення минущості в історії мистецтва. Принаймні я так вважаю.
— І я, — промимрила крізь сон Ліза.
— І я, — Лоренц підняла руку догори.
— А знаєте, що найдивовижніше? — запитав Кароль. — Останнім числом, яке написав Опалка, було п’ять мільйонів шістсот сім тисяч двісті п’ятдесят дев’ять. Ніколи не повторив числа, написаного для англійського аристократа, що оплакував смерть доньки. Є в цьому якийсь фатум, якась символіка смерті, хіба ні? Порушуючи ритуал і пишучи це число, він визначив свій кінець. Сподіваюся, що цей автомобіль не проклятий…
«їдеш з недозволеною швидкістю».
— Про всяк випадок послухайся цієї пані й благаю, їдь повільніше. І прошу тебе, увімкни якесь радіо, перш ніж я застрелюся через ту твою леді-доміну.
— Стеж за словами, — відказав Кароль, вмикаючи радіо. — Ця пані — моя дівчина.
«їдь далі цією дорогою п’ятдесят, сім кілометрів», — поінформувала п’ята пасажирка Ностромо[62], коли переїхали через міст на Одері.
Анатоль вів машину уже декілька кілометрів, вираз його обличчя свідчив, що навіть якщо за сорок років він і пережив хвилини щасливого піднесення, то зараз вони не мали жодного значення.
На «Трійці» Куба Стричковський дискутував зі спеціалістами й слухачами про краудсорсинг, тобто про модний спосіб збирання коштів на різні речі через оголошення на спеціальному сайті. Працювало це так: хтось писав, ким він є, на що потребує гроші й скільки повинен їх зібрати.
— Я переглядаю різні оголошення на порталі, тож прошу послухати. Група батьків зі Сполучених Штатів хоче зібрати, я бачу тут, що вже зібрала, три з половиною тисячі доларів, щоб оплатити дитячий садок для Вільяма, однолітка їхніх дітей. Тут опубліковано пронизливу історію, чотирирічний Вільям став свідком того, як батько підстрелив його маму й дідуся. Обидва лежать у лікарні, батько у в’язниці, витрати на лікування й адвокатів зростають, а рідні хочуть забезпечити Вільямові хоч мінімум нормального життя. Сьогодні у нас в гостях пані Сильвія, яка вирішила в такий спосіб зібрати кошти на лікування, тим часом на лінії пан Войцех, слухаємо…