— Сподіваюся, це не звучить, як якась екзальтована маячня? — Швидше додумали, ніж почули крізь шум і тріскіт, що говорить Сильвія слухачам програми Третього каналу польського радіо.
— Дуже перепрошую, це не повториться, — глухо мовив Анатоль.
— І я так думаю. Тебе змінити?
— Краще зміни станцію, — порадила Лоренц.
— Жодної маячні, це прекрасні слова, і наші слухачі…
Скрипучий голос Сильвії поступився вокалістові з «Рамштайн», який хрипів у своїй баладі про те, що «не можу існувати без тебе, а з тобою я самотній».
«Тримайся праворуч», — скомандувала леді-доміна за Гамбургом, коли наближалися до в’їзду на автостраду А7 за сто кілометрів від данського кордону. Мщонів залишився за сім годин їзди і вісімсот п’ятдесят кілометрів позаду. Кароль знову сидів за кермом і впевненою рукою проводив їх крізь дедалі інтенсивніший о цій порі надвечірній рух. Почався сніг, і смертельно нудні й одноманітні в цій місцевості німці поховалися від заметілі.
Тривалий час обговорювали події у Нью-Рошелл і те, що вони могли означати.
— Той чоловік не просто якийсь злодій чи охоронець, — пояснював Ґмітрук, говорячи про таємничого переслідувача Зоф’ї. — Це радше хтось, про кого ви читали тільки в книжках. Самотній найманець, професіонал, який виконує замовлення для того, хто більше заплатить. А чи це буде ревнива дружина, жадібна корпорація чи уряд Російської Федерації, це вже не має значення. Значення для нього мають дві речі: ціль і чек. Ми перевірили візитку, записи з Окенча того дня, коли ми летіли, і ще декілька джерел. Взяли дані в американській Митно-прикордонній службі. Такої людини як пан Леонґ не існує. І йдеться не тільки про прізвище та адресу з візитки, це очевидно. Не існує також його обличчя, не існує відбитків пальців. Це тінь.
— Тінь? — Лоренц почула свій голос, який долинав десь наче здалеку.
— Так. Я знаю, що це звучить як загадка з фільму класу Б. Але повір мені, тіні існують. Як правило, це люди, які працювали в службах однієї з кількох держав, відомих безкомпромісністю своїх починань. Штати, Росія, Ізраїль, Велика Британія. Після якоїсь винятково потворної акції довірена особа позбувається їх під час затирання слідів і в нагороду чистить картотеку, дозволяючи почати життя спочатку. Деякі використовують такий шанс, купують будинок у Мексиці біля моря й ловлять там собі рибу. Деякі починають продавати свої знання й уміння, стаючи, даруйте на слові, аристократами злочину.
Докторка Зоф’я Лоренц хвилину мовчала, вдивляючись у сніг, що кружляв за вікном у похмурій сірості зимового вечора.
— Але ти ж несерйозно, правда? Справді хочеш мене переконати, що існують професійні вбивці без обличчя і папілярних ліній, з пачкою паспортів у шухляді і снайперською гвинтівкою, захованою в білій трості, які продають свої послуги російським бізнесменам і американським президентам? Що це? Шістдесяті? «День Шакала»[63]? Чи я схожа на Де Голля?
Ґмітрук скривився.
— Мені шкода.
— І ця тінь полює саме на мене?
— Мені справді шкода.
— Це важливий підказ, — подала голос Ліза.
— І чому б це мав бути «важливий підказ»?
— Тому що полює на тебе, — відказав Кароль. — Не на мене, не на майора і не на північну принцесу. З якихось причин йому потрібна ти.
— Чудово. Є ще якісь міркування?
— Гонконг, — сказала Ліза. — Казав, що є з Гонконг, щоб не говорив, звідки є.
Ґмітрук повернувся і подивився на шведку зі справді великою повагою.
— Слушно. Це свідчило б, що він не американець і не британець. Що не може позбутися акценту, а представляючись людиною, що мешкає або виховувалася в Гонконзі, дивному британсько-китайському утворенні, статусу якого ніхто не розуміє, це вирішує проблему. Ніхто вже не замислюється, звідки походить акцент незнайомця.
Лоренц відчула себе дуже втомленою.
— Гаразд, припустимо, що професійний убивця з таємничої країни Неамерики на мене полює. Однак це не відповідь на найважливіше запитання: хто йому це замовив і навіщо? Навіщо комусь вбивати звичайну чиновницю з якоїсь другорядної країни?
— А це якраз зрозуміло, — відповів Кароль. — Щоб ти не знайшла Рафаеля.
— Ще недавно ти переконував, що тільки дурні польські патріоти зацікавлені у шматку помальованої дошки.
— Я не передумав. Тим більше дивуюсь, але все свідчить про це. Це як у Конан Дойля: якщо викреслиш усі неправильні рішення, то те, що залишиться, хоч яким би неправдоподібним не було, має бути правильним. Давайте по черзі. З чого почалася вся ця справа?
63
«День Шакала» (1971) — роман англійського письменника Фредерика Форсайта про спробу підпільної організації