— З інформації. Ми отримали знімки та інформацію, що Юнак знаходиться у Ричмонда і що спроба його легального повернення, по-перше, викличе скандал, по-друге, спричинить те, що американці все заперечуватимуть, а Юнак зникне на віки.
— Відомо, звідки походила ця інформація? — Кароль звернувся з цим запитанням до Ґмітрука, що вдивлявся в темряву за вікном. — Майоре, я запитую, чи відомо, звідки походила ця інформація?
— Мене можуть посадити за це до в’язниці, — спокійно відповів Ґмітрук. — Але байдуже. Не скажу вам прізвища, але це член Конгресу, близький приятель нашого посла у Вашингтоні, досить пропольський, за часів Клінтона його навіть сватали на посла у Варшаві. У нас немає підстав припускати, що він у це замішаний. Гадаю, його просто запросили до Ричмонда, сподіваючись, що справа вигорить.
Кароль мовчав хвилину, великі фури, які вони обганяли, одна за одною миготіли праворуч і зникали позаду, обляпуючи їх потоками снігової багнюки.
— Це означає, що за пасткою стоїть хтось із кола Ричмонда, сумніваюся, що він сам, бо навіщо така акція американсько-канадському деревообробному магнатові.
— Не забуваймо, що це добрий знайомий віце-президента Сполучених Штатів, — докинула Зоф’я.
— Не забуваймо. Зараз ми все одно не докопаємося, хто за цим стоїть. Хтось, таємничий приятель Ричмонда, зробив так, щоб інформація дійшла до Польщі. На яку реакцію розраховував? На крадіжку, інакше для нього не було б так важливо донести, що картина зникне, якщо ми спробуємо її повернути легально. Він міг припускати, що польська влада вибере людей, які найбільше підходять для такої операції. Вони знаються на мистецтві, знають проблеми реституції, знають галузь. Ну і зможуть щось украсти. Одне слово, таємничий хтось передбачив нас. Мабуть, не на сто відсотків, але закладаюся, що він вписав докторку Зоф’ю Лоренц на перше місце у своєму списку. Що полегшувало стеження за нашими починаннями, vide[64] містер Гонконг у літаку. Гадаю, можемо визнати, що наша супертаємна операція не була таємною жодної хвилини. Розумієте?
Покивали головами, зацікавлені у продовженні.
— Я міркував уночі, власне, взагалі не спав, — глянув у дзеркальце заднього виду, щоб зустріти погляд Лоренц, але в неї навіть повіки не здригнулися, — який сенс мало вплутувати нас у провальне пограбування?
— Якщо хтось хотів мене прибрати, міг би мене застрелити, коли я вночі бігла через кущі біля Гроховської[65]. Немає нічого простішого.
— Точно. І єдина відповідь, яка витримує критику, це та, що нас хотіли втягнути в крадіжку фальшивого Рафаеля, щоб ми не знайшли справжнього Рафаеля.
— Ти, мабуть, хрін з трамвайною ручкою поплутав, — прокоментувала шведка.
«Я не сказала б краще», — подумала Зоф’я.
Кароль на хвилину замовк, фури перед ним, очевидно, вирішили влаштувати перегони, випереджаючи одна одну.
— Послухайте. Що сталося б, якби все пішло за їхнім планом? Лізу замкнули б голою у сейфі, Зосю, на жаль, смертельно поранили б під час утечі з місця злочину, мене, мабуть, пощадили б, щоб мати змогу показувати на процесі очманілого від жадібності польського арт-дилера.
— А мене? — Ґмітрук був явно зацікавлений.
— Залежить від того, ким є таємничий хтось. Якщо цей хтось пов’язаний з адміністрацією, тебе б застрелили. Я чув, що ти провів у місіях досить багато часу і знаєш деякі брудні секрети союзника.
— Цікаво. Де ти це чув?
— У місті.
Бознанський дивився на дорогу, вдаючи, що не бачить погляду Ґмітрука. Зате Лоренц бачила його чудово, і він їй дуже не сподобався. Вона іноді забувала, що цей симпатичний вухань є секретним агентом на службі Речі Посполитої. Може, її вітчизна і не була світовою державою, але не була також і такою незначною, щоб не тримати в лавах своєї армії людей для мокрих справ. Хто знає, скільки крові на руках привіз із закордонних місій майор Анатоль Ґмітрук.
«їдь далі цією дорогою вісімдесят, дев’ять кілометрів», — леді-доміна єдина не боялася порушити тишу.
— Ласкаво просимо до Данії, — доповів Кароль. І лише тоді Ґмітрук відвів від нього погляд людини, готової катувати Бознанського, щоб дізнатися правду.
— Нас усіх було б усунуто, афера була б міжнародною й існувало б переконання, що польський уряд лояльно ставився до злочинної експедиції. І я переконаний, що нікому у Варшаві протягом наступних каденцій не спало б на думку промовити слово «Рафаель» у коридорах сейму. Рафаель став би забутим, забороненим і більш недоторканним, ніж чистильники вигрібних ям в Індії. А люди, які з різних причин хотіли його знайти, були б або мертві, як Зося, або ув’язнені, як я і Ліза. Логічно.