моїм сестрам
світлу, пітьмі та всій красі між ними
Без світла темряви нема,
За днем завжди приходить тьма,
Між чорним й білим недарма
Існує сірий.
Старовинне ісіїрське прислів’я
CAVEAT EMPTOR[1]
Людям, що помирають, властиво паскудитись.
М’язи в них розпружуються, душі випурхують з тіла, і все інше… теж просто вислизає. Драматурги нечасто про це згадують, хай там як їхні глядачі смертю захоплюються. Коли наш герой спускає дух в обіймах героїні, вони не стануть привертати увагу до плями, що розповзається в нього по стегнах, чи до того, як у неї від міцного штину сльози на очі набігають, щойно вона нахилиться для прощального цілунку.
Це попередження: друзі мої люб’язні, оповідач ваш отак чинити не стане. І якщо прикра дійсність кровопролиття перетворює нутрощі ваші на воду, послухайте поради: сторінки, що ви тримаєте в руках, оповідають про дівчину, для якої смертовбивство — це наче музика для віртуозів. І зі щасливими фіналами чинила вона те саме, що й ножівка зі шкірою.
Нині вона й сама серед мертвих — слова ці змушують широко посміхатися і нечестивців, і праведників. Республіка полягла прахом за її спиною. Місто кісток і мостів волею її опинилося на дні моря. Та все ж я певен: якби вона дізналася, що я довірив ці слова паперу, то знайшла б спосіб мене вбити. Розчахнути тіло моє й лишити на поталу спраглій Пітьмі. Та я гадаю, що хтось мусить принаймні спробувати відокремити всю ту олжу, що про неї оповідали. Що через неї оповідали. Що повідала вона сама.
Хтось такий, хто знав її справжньою.
Люди кликали цю дівчину Блідою Донькою. Або ж Царетворицею. Або ж Вороною. Та переважно її не кликали ніяк. Убивця убивць, чий рахунок кончин направду відають лише богиня та я сам. Славнозвісною вона врешті-решт була чи сумнозвісною? А всі ці смерті? Зізнаюся, я ніколи не бачив різниці між цими ґатунками слави. Та зрештою, я ніколи не дивився на речі отак, як дивитесь ви.
Бо ж ніколи насправді не жив в одному світі з вами.
Та й вона в ньому не жила.
Гадаю, саме тому я її любив.
ДЖЕЙ КРІСТОФФ
Безніч
КНИГА ПЕРША
І КРОВ ПОВСЮДИ
ДЕБЮТИ
Хлопець той був красенем.
Шкіра гладенька, мов карамель, усмішка солодка, мов медвяний нектар. Принадно неслухняні чорні кучері. Сильні руки, міцні м’язи, а очі, о Доньки Божі, що за очі. П’ять тисяч фатомів завглибшки — вони припрошують до сміху, навіть коли в них тонеш.
Губи його, теплі й м’які, торкнулись її вуст. Постаті їхні сплелися в одне на Мосту Зітхань під пурпуровим рум’янцем, що вкривав небосхил. Руки його блукали її спиною, розпалюючи шкіру. Легке, як пір’ячко, торкання язиків змушувало її тремтіти, серце пускалось навскач, а все єство щеміло від бажання.
Вони повільно роз’єдналися, наче танцюристи перед тим, як музика спиниться, та кожна жилка в їхніх тілах продовжувала бриніти. Вона розплющила очі й побачила, що він роздивляється її крізь димчасте світло. У них під ногами буркотів канал, води його ліниво цебеніли до океану. Усе було, як їй бажалося. Усе було, як має бути. Лишалося тільки молитись, аби не втонути.
Її остання безніч у цьому місті. Якась її частинка не хотіла прощатися. Та перед тим, як піти, вона прагнула дізнатися. Бодай це вона собі завинила.
— Ти певна? — спитав він.
А вона подивилася йому у вічі.
І взяла його за руку.
— Певна, — шепнула вона.
Чоловік той був почварою.
Шорстка й плямиста шкіра, невиразне підборіддя, що загубилося в щетинистих складках жиру. Рот від слини блищить, щоки й ніс по-пияцькому розчервонілися, помережені судинами, а очі, о Доньки Божі, що за очі. Блакитні, як випалене сонцями небо. Вони мерехтіли, наче зірки посеред непорушної істиннотьми.
Губи його торкалися кухля, він лигав краплі музики та сміху, що хвилями здіймалися навколо нього. Ще трохи похилитався посеред таверни, а потім кинув монету на шинквас із твердого дерева та пошкандибав на сонячне світло. Каламутні від випитого очі обмацували бруківку поперед себе. Вулиці повнились юрмами, і чоловік проштовхувався крізь тісняву, маючи на думці тільки повернення додому та позбавлений видінь сон. Угору він не дивився. І не помітив постать у тиньково-білому й вапняно-сірому вбранні, що згорбилася над гаргуйлем на даху навпроти.
1
З латині перекладається як «хай стережеться покупець» — формулювання, за яким стоїть принцип асиметрії інформації в торгівлі, коли всі ризики після купівлі стають проблемою покупця. Український аналог цього прислів’я — «бачили очі, що купували». — Прим. пер.