— Ткаля знає своє ремесло, — усміхнулася Мія.
Карлотта глипнула на неї, а потім знову глянула у вікно.
— Ще б пак…
— Ой, та ну, ти, Лотті, тепер чисто тобі картинка, — запротестувала Еш. — Маріелла — справжня майстриня.
З-за сестриного ліктя вигулькнув Озрік:
— Ой, та. Картинка, це вже певно.
— Це так дивно, — пробуркотіла Карлотта. — Скучати за чимось.
Дівчина торкнулася того місця, де колись було тавро. Пальці провели по нині бездоганній шкірі. Вона більше нічого не сказала, і Мія не збиралась наполягати. Та, коли дівчина дивилися на місто, що пропливає повз них, Мія бачила, як у її погляді ворушаться спогади. Тіні, що забарвили Карлоттині очі в глибоку синь.
Де рабиня могла вивчити ремесло отрут?
Що привело її до Церкви?
Чому вона тут?
Мія знала, що Карлотта — її головна суперниця в змаганні Павуковбивці. Що Пан Добрик правду казав: жалість може стати зброєю, яку використають проти неї самої. Що їй має бути байдуже.
Та їй чомусь байдуже не було.
Гондола нарешті причалила до невеличкого пірсу перед величним п’ятиповерховим палаццо — такий будинок міг тільки хребцеродженним належати.
— Прірва свята, що тут відбувається? — шепнула Мія.
Ешлін та Озрік одночасно знизали плечима — схоже, їхній татко таки не все-все їм розповів. Перед тим як ступити на пристань, Мія вчетверте перевірила свій кинджал зі смертекості. Над каналом віяв крижаний вітер, пірс під ногами виявився слизьким.
Аколітів завели до палаццового фоє. Стіни там були червоні, всюди висіли прегарні портрети в розкішному ліїсянському стилі[74]. Вази з квітами сповнювали повітря ароматом, а в різьбленому каміні ревіло полум’я.
На верхній сходинці величних гнутих сходів стояла шахіда Аалея. І хоча Мії здавалося, що це дурнуватий вислів, який тільки в книжках зустрінеш, від погляду на шахіду в дівчини й справді перехопило дух. Жінка була вдягнена в довгу сукню, що струменіла до підлоги, — вона була червона, наче кров із самого серця, оздоблена чорним мереживом та перлами. Корсет із кістки морського змія зробив талію нестерпно тонкою, а глибоке декольте відкривало шкіру гладеньку й білу, як вершки. У руці жінка тримала маску-доміно на тоненькій тростинці зі слонової кості.
Очі Лотті розширились, усі її сумніви у власній зовнішності миттю забулися.
— Та я матір власну убила б за таку сукню…
— Та щоб таку сукню отримати, я і тебе, і твою матір убила б, — прошепотіла Еш.
— Що, Ярнгейм, позмагатися вирішила? — сухо спитала Лотті. — Ліїсянський єдваб, корсаж за мельфійською модою, ще й рукавички до пари? Та я тебе поховаю.
Мія та Еш миттю припинили сміятися, щойно Аалея заговорила, а голос у неї був вкрадливий, що той дим.
— Аколіти, — усміхнулася вона. — Вітаю вас і дякую за те, що ви прийшли. Три місяці минули, відколи ви приєдналися до Багряної Церкви. Ми розуміємо, що уроки тривають довго і години тиснуть вагою, тож час од часу я переконую клір дозволити вам… трохи відпочити, як раніше.
Аалея усміхнулась до неофітів, як сонечка з небес.
— Наближається мить Великої Десятини, коли заведено дарувати своїм близьким подарунки. По той бік каналу стоїть палаццо претора Джузеппе Марконі — юного хребцеродженного багатія, який організовує одні з найкращих вечірок серед тих, що я відвідувала. Цього вечора він влаштував традиційне прийняття на честь Великої Десятини — бал, куди запрошують самі тільки вершки столичного світу. Знайшлися запрошення і… для вас.
Аалея немов з повітря витягла жменьку пергаментних сувоїв і повільно обмахнула ними шию.
— Звісно ж, кожен з вас має вигадати переконливе пояснення, чому ж вас запросили на суаре з настільки добірними гостями. Та я певна, що добре вас навчила. Зрештою, це ж бал-маскарад, то ви зможете надіти будь-яке обличчя на свій вибір.
Шахіда змахом руки вказала на подвійні двері.
— Там ви знайдете гідну одежу. Розважайтеся, мої любі. Смійтеся. Любіть. Згадайте, як це — жити, і забудьте, нехай навіть на мить, як це — служити.
Аалея роздала позолочені запрошення й провела аколітів крізь великі двері. А там Мія побачила численні ряди найпрекрасніших суконь та костюмів, що вона тільки бачила. Найкращий крій. Найрозкішніші тканини. Ешлін майже пірнула в купу шовкових корсетів, навіть Джессаміна загубила фірмовий сердитий вираз обличчя.
74
Ліїсянська живописна школа на теренах республіки цінувалася найбільше, і найкращі митці могли на замовленнях невеличкий статок заробити. Ваєлло — славетний живописець, що жив при дворі Франциско XIV, зібрав настільки страхітливе багатство, що про нього казали, що він міг би королівство двічі перекупити. На жаль, після інциденту, в якому відіграли свою роль надмір пляшок вина, другий син Франциско — Донателло, ліжко з балдахіном та стек для виїздки, Ваєлло спіткали звинувачення в державній зраді та смертний вирок.
Як і можна було передбачити, страта митця призвела до радикального подорожчання його робіт, і ті хребцеродженні, які володіли його картинами, стали власниками невеличких статків. А от чого не можна було очікувати, то це стрімкого почастішання вбивств відомих ліїсянських живописців, очевидно, спричинених підступними нобілями, які вирішили збільшити цінність
Навала митцециду призвела до страхітливого подорожчання нових робіт, бо тепер лишилося значно менше художників, готових узятися за замовлення. Оцінивши зростання своїх прибутків, ці нечисленні майстри почали брати все менше підмайстрів, що призвело до подальшого підвищення цін. Подейкували, що на піку кризи вартість стандартного портрета сидячи дорівнювала двом середнього розміру маєткам у Верхній Валентії та первородній дочці на додачу. Край цій катастрофі настав тільки тоді, коли втрутився сам король Франциско. Він створив одразу два навчальні заклади, де вчили живопису в ліїсянському стилі (один — у Богодолі, інший, відоміший, — в Елаї) та оголосив, що вбивство ліїсянського митця є злочином, що карається розп’яттям.
А тим часом у Гранд-Колегіумі Богодола сам інцидент і досі вважають за ідеальну ілюстрацію закону попиту та пропозиції. На вшанування пам’яті Ваєлло йому дали назву «Принцип стека».