Істота була прозора, як витертий пергамен. Фігура, вирізана з пасма темряви, не настільки щільна, щоб крізь неї не можна було побачити палубу. А голос її нагадував шерех атласних простирадл проти холодної шкіри.
— …боюся, що ви не ту дівчину до танцю припросили… — мовила істота.
Їх обійняло прохолодою — рухливою та легкою, як шепіт. Якийсь порух змусив Павича глянути на палубу, і він зі все більшим жахом усвідомив, що тінь дівчини значно більша, ніж мусить бути чи — тим паче — може бути. А найгірше, що та тінь рухалася.
У Павича рот розтулився, коли він побачив, як чобіт дівчини запізнався із пахом його товариша — вона копнула того з такою силою, що мусила скалічити всіх його ненароджених дітей. Горіховий громило скулився, а дівчина схопила його за руку, перекинула через поручні й відправила в море. Коли вона зайшла Павичеві за спину, той вилаявся, бо зрозумів, що не може зрушити з місця: його чоботи неначе загрузли в дівочій тіні, що розляглася палубою. Дівчина сильно копнула його в спину, і він повалився обличчям на поручні, розмазуючи ніс по щоках, наче варення з кровоягоди. Дівчина розвернула його, приклала ніж до горла й штовхнула на поручні, змушуючи хребет ітрейця болюче вигнутися.
— Прошу пардону, панночко, — хапнув він повітря. — Аа правду бачить, я не хотів вас образити.
— Як вас звуть, пане?
— Максіній, — шепнув він. — Максіній, якщо ваша ласка.
— Ти знаєш, хто я, Максінію-Якщо-Ваша-Ласка?
— Т-те…
Голос його здригнувся. Погляд метався між тінями, що ворушилися в неї під ногами.
— Темряниця.
Павич вдихнув, і перед очима в нього промайнуло всеньке його коротке життя. Усі погані вчинки та всі хороші. Усі програші, усі тріумфи, і все, що було між ними. Дівчина відчула знайому вагу на плечі — проблиск зажури. Кіт, що котом не був, примостився в неї на ключиці так само, як примостився був в узголів’ї ката, поки вона відправляла того до Матері-Пащі. І хоча він не мав очей, дівчина знала, що кіт дивиться увесь перебіг Павичевого життя в зіницях хлопця, захоплений, наче дитя перед ляльковою виставою.
Прояснімо одразу: вона могла б пожаліти того хлопця. Та й оповідач ваш міг би з легкістю збрехати — деякі шарлатани викручували так, щоб показати нашу дівчину в приємнішому світлі[9]. Та правда, люб’язне панство, полягає в тому, що вона його жаліти не стала. Та, може, ви знайдете втіху в тому, що бодай на мить вона спинилася. Не для того, щоб позловтішатися. Не для того, щоб насолодитися моментом.
Щоб помолитися.
— Почуй мене, Ніє, — шепотіла вона. — Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок. Прийми його.
Штовхнула обережно й відправила хлопця до дзюркотливих хвиль. І щойно павичеве перо зникло під водою, дівчина взялася перекрикувати ревучі вітри, волаючи голосно, як демони в Пащі. «Чоловік за облавком! — кричала вона. — Чоловік за облавком!» — і невдовзі закалатали всі ринди. Та коли «Мазунчик» змінив курс, серед хвиль не було вже жодного сліду ані Павича, ані Мішка Горіхів.
Отак-от просто наша дівчинка потроїла свій рахунок смертей.
Лавини окремі камінці спричиняють.
Капітаном «Мазунчика» був двеймерець на ім’я Вовкожер — семи футів зросту, з чорними кучерями, просякнутими сіллю. Добрий капітан очікувано не зрадів тому, що двійко членів команди завчасно зійшли з облавка, і мав схильність до всіляких «а як?» та «а чому?». Та коли він розпитував у себе в кабіні дрібненьке бліде дівчисько, що здійняло тривогу, те лише промурмотіло щось про штовханину між ітрейцями, що скінчилась обміном ударами, прокльонами та польотом за облавок до моряцької могили. Шанси на те, що два морські вовки — навіть якщо вони ітрейські дурні — зчепляться отак, щоб води наковтатися, були відверто благенькі. Та ще меншими здавалися шанси, що отаке дівчатко самотужки відправить двох мужиків Трелені на подарунок.
Капітан височів над нею — над цією приблудою в сірому й білому, огорнуту пахощами горілої гвоздики. Він не знав ні хто вона така, ні чому вона мандрує до Ісіїру, та коли він стиснув між губами люльку з кості морського змія і вдарив кременем, щоб підпалити куриво, капітан зловив себе на тому, що витріщається на палубу. На тінь, яка звивалася під ногами дивної дівчини.
— Краще тримайся від усіх подалі, поки рейс не скінчиться, дівчатонько, — капітан видихнув дим у присмерк між ними. — Я накажу, щоб їдло тобі в каюту носили.
Дівчина кинула на нього погляд — очі чорні, як сама бездонна Паща. Вона глянула вниз на свою тінь, таку темну, що й на двох стало б. І з солодкою, як медвяний нектар, усмішкою пристала на пропозицію Вовкожера.
9
«Може, вона й найстрахітливіша душогубиця в усій Ітреї, вбивця легіонів, Володарка Клинків, знищувачка республіки, але