— Тріку, ти урок у Мишолова пропустив.
Хлопець не звернув на неї уваги. Він лупив по дерев’яній фігурі потужними широкими ударами, і залою лунало: рип-рип-рип. Оголений торс блищав, вологі косиці поприлипали до обличчя. Поблизу на долівці валялося з дюжину зламаних мечів. Він тут, мабуть, весь оборот провів…
— Тріку?
Мія торкнулася його руки й змусила зупинитися. Він розвернувся на неї з майже гарчанням і висмикнув руку з хвату.
— Не торкайся до мене.
Дівчина змигнула, лють у його погляді змусила її позадкувати. Вона згадала, як ті самі очі дивилися на неї під час танцю, як його пальці сплелися з її…
— З тобою все гаразд?
— Ага, — Трік витер очі й глибоко вдихнув. — Вибач. Не звертай уваги.
Пара стала на позиції в тренувальному колі, що утворювалось золотавим світлом, розсіяним залою. Із дерев’яними мечами в руках вони взялися відпрацьовувати Міїного караваджо[75]. Але вже за кілька хвилин стало очевидно, що Трікові не до навчання. Коли Мія помилилася, він загарчав, наче похмільний вовчисько, заволав, коли вона зробила неправильний крок, і завершилось усе тим, що він ляснув її мечем по руці з такою силою, що шкіру розітнув.
— Чорна Матінко! — Мія схопилася за зап’ясток. — Це в біса боляче!
— А це й не мусить лоскотом бути, — відповів Трік. — Якщо ти такі помилки в захисті з Джессаміною робитимеш, вона тобі горло переріже.
— Чуєш, якщо тобі кортить поділитися тим, що тебе збісило, я тебе вислухаю. Але якщо шукаєш собі дівчинку для биття, то я тебе краще з опудалами залишу.
— Нічого мене не бісить, Міє.
— Ой справді, — вона підняла заюшене кров’ю зап’ястя.
— Ти просила тебе навчити, от я і вчу.
Мія зітхнула.
— Доне Тріку, оця стоїчна лайномашкара мені вже набридла.
— Від’їбися, Міє! — проревів він і жбурнув мечі. — Я ж сказав, що це не має значення!
Коли клинки впали на долівку тренувального кола, Мія завмерла. Подивилася Тріку в очі. Подивилась на жахливі чорнильні кривульки в нього на шкірі. На шрами під ними. І зрозуміла, що він був останнім аколітом, якого ще дотик ткалі не переробив.
— Слухай, — зітхнула вона. — Може, я й не найрозумніша людина, коли чужі проблеми треба розплутувати. І совати свого носа я теж не хочу. Але, якщо хочеш поговорити про те, що тебе мучить, я тут.
Трік хмуро подивився вбік. Мія знову розіграла мовчазний гамбіт, дозволяючи тиші питати замість неї. І коли минула похмуро-мовчазна вічність, Трік нарешті заговорив:
— Вони їх заберуть, — промовив він.
— Не розумію.
— Тобі й не треба.
— Може, мені й не треба, — Мія відклала меч. — Але все одно хотілося б.
Трік зітхнув. Мія всілася на долівку, схрестивши ноги, і поплескала по камінню поруч. Похмурий і майже готовий зізнатися, хлопець упав навколішки там, де стояв, і плюхнувся на підлогу. Мія підсунулася ближче — якраз настільки, що він відчував: вона поруч. Минала хвилина за хвилиною, і сиділи вони отак мовчки. У цілковитій тиші посеред зали, що дістала свою назву за піснями.
Які ж це дурниці. Особливо цього разу — більше за будь-який інший. Це ж школа майбутніх убивць. Аколіти тут мруть як мухи. До завтра Трік уже померти може встигнути. А вона тут сидить і намагається вмовити його висловити свої почуття…
Чорна Матінко, це не просто дурниці. Це геть нісенітниці якісь.
Та, може, у цьому й річ? Може, усе так, як Наєв казала. Коли бачиш перед собою всю цю бездушність, може, їй і треба триматися щосили за те, що важить? І дивлячись на цього дивного хлопця, що скручував волосся в косиці над загнаними очима, Мія зрозуміла, що він має значення.
Має значення для неї.
— Я не вбивав Водозова, — зрештою сказав Трік.
Мія блимнула. По правді, враховуючи всі смерті, що спіткали їх за весь цей час, про двеймерця, який загинув на горі першого вечора, вона вже майже забула.
— Вірю.
— Я хотів. Та хтось просто зробив це за мене, — він скоса глянув на неї. Голос захрип від люті. — Міє, він мене коффі назвав. Ти знаєш, що це означає?
Якусь мить вона не могла знайти слів.
— Дитя…
— Зґвалтування, — різко виплюнув Трік. — Дитя зґвалтування.
Вона нечутно зітхнула.
Тож це була правда.
75
Антоні Караваджо, один з найстрахітливіших мечників свого часу, був дуелянтом при дворі короля Франциско III. Знаний розпусник, що мав смак до юних дон із пристойних родин, упродовж життя Караваджо бився на дуелях щонайменше 43 рази і, згідно з плітками, привів на світ чотирнадцять бастардів. Караваджо бився двома мечами — по кожному в руці — і винайшов дуельну техніку, що невдовзі дістала його ім’я.
Іронічно, але саме любов до двоїни призвела до його падіння: він загинув на дуелі з доном Лентілом Варом після того, як провів розпусну й п’яну ніч з доньками-близнючками Вара — Люціллою та Люцією. Повідомлялося, що він усе ще був надто п’яний та надто виснажений, аби рапіру здійняти, і супротивник прохромив його без особливих зусиль — сумнозвісний кінець для такого вправного фехтувальника.
Подейкували, що останніми словами Караваджо були: «Воно було того вар…».