— Твій батько двеймерським піратом був? А мати…
— Моя мати була донькою бари.
— Що?
— Принцесою — можеш у це повірити? — Трік підсміхнувся. — Я королівської крові.
— Бари? — насупилась Мія. — Це твоя мати двеймеркою була?
Цього Мія не розуміла. З того, що вона читала, виходило, що отамани двеймерських піратів та їхні команди ґвалтували та грабували. Але якщо це Трікова мати була родом із Двейму…
— Її звали Землеходиця. Третя донька нашого бари, Мечолама, — Трік так виплюнув це ім’я, наче воно в роті протухло. — Вона тоді ненабагато старшою за нас із тобою була. Пливла до Краю, щоб узяти участь у щорічному Святі небес. Здійнялась буря. Її винесло на якийсь острівець разом зі служницею та помічником боцмана. Зі ста людей тільки вони троє вижили. Її ітрейське рибальське судно підібрало. Капітан узяв їх на облавок. Хлопця морським зміям згодував. Зґвалтував мою матір та її служницю. А коли вони дізналися, хто вона така, то відправили до діда звісточку, що він може викупити дочку за її вагу в золоті.
— Зуби й Паща, — Мія стиснула Трікову руку. — Тріку, мені так прикро.
Трік гірко посміхнувся.
— Одне я точно можу про діда сказати. Своїх дочок він любив.
— Він заплатив?
Трік похитав головою.
— Він знайшов, де ті сховалися, і спалив поселення дощенту. Вбив кожного чоловіка, кожну жінку, кожну дитину. Але дочку забрав. За дев’ять місяців на світ з’явився його онук. І щоразу, коли він дивився мені в лице, він бачив мого батька.
Мія подивилася хлопцю у вічі, біль простромив її груди.
Горіхові, не карі.
— Ти ж не він, Тріку.
Хлопець подивився на неї, оповідь сконала в нього на вустах. У повітрі щось ворухнулося, щось у його погляді запалило вогник у її животі. Ці бездонні очі. Ці каракулі ненависті на шкірі. Серце її калатало. Долоні, що він тримав у руках, вкрилися потом. Тремтіли.
— …міє…
Тремтіли точнісінько, як тіні в неї під ногами.
— …міє, стережися…
— Ну-ну.
Коли закляття мовчання розлетілося на друзки, Мія блимнула. На верхній сходинці стояла Джессаміна, обіч неї — Діамо. Руда була вбрана для фехтувального тренування: чорні шкіряні штані й туніка без рукавів. Кремезний посіпака дівчини бовванів поруч, і щось таке огидне прозирало в його погляді[76].
Джессаміна заклала пальці за пасок і прогулялася залою.
— А я все думала, як же в тебе, Корвере, безночі минають.
Мія здійнялась на ноги і глянула на дівчину:
— Я й не знала, що тобі до того діло є, Джесс.
Рудоволоса роззирнулася приміщенням: зламані мечі, тренувальні манекени.
— Практикуєшся? — знущальницьки вишкірилась вона. — Ліпше тобі молитися.
— Даруй, — спохмурніла Мія, оглядаючи підлогу, наче щось шукала. — Здається, я загубила хуй, який поклала на твою думку…
Джессаміна схопилась за ребра і з пів секунди прореготала. А тоді посмішка впала з її обличчя й розбилася об кам’яну підлогу, наче скло.
— Що, сучко, гадаєш, така кмітлива? — спитав Діамо.
— А, сучка, — кивнула Мія. — Дуже вигадливо. А далі що? Хвойда? Ні-ні, курва, правильно ж?
Діамо блимнув. Мія майже бачила, як він викреслює слова з уявного списку образ і врешті лишається з порожніми руками. Трік уже стояв обіч неї, приміряючись до бійки з величеньким ітрейцем, та Мія поклала долоню йому на руку. Навряд чи Джессаміна прийшла сюди битися, а шпильками обмінюватися Мія із задоволенням весь оборот могла. Та вона їх, як ту подушечку для голок, нашпигує.
— Чого тобі треба, руда?
— Щоб твій череп лежав на сходах до Сенату поряд з головою мого батька, — відповіла Джесс.
Мія зітхнула.
— Юлій Скаева стратив мого тата так само, як і твого. Це нас союзницями робить, не ворогинями. Обидві ми ненавидимо того са…
— Тільки про ненависть не тринди, — загарчала дівчина. — Ти, Корвере, її навіть на смак не впізнаєш. Уся моя фамілія загинула через того йобаного зрадника — твого батька.
— Ще раз назвеш мого батька зрадником, — заревіла Мія, — і ти свою фамілію побачиш трохи раніше, ніж збиралася.
— А знаєш, воно якось смішно вийшло, — посміхнулася Джессаміна. — Твоя маленька подружка Ешлін певно вже переможе в крадійському змаганні Мишолова. Вона явно до кожного приміщення на горі вже вдерлася. Я думала, ти її попросила про тебе подбати. Та тиждень тому я влізла до зали Мишолова, і щоб я здохла, а воно ще там було…
Мія підкотила очі.
— Чотири Доньки, та що ти там белькочеш?
Джессамінина посмішка була гострішою за щойно виковану крицю. Вона потягнулася за комір туніки. Витягла з-під неї щось таке, що крутилося і блищало в тьмяному світлі.
76
Нехай навіть Маріелла блискуче попрацювала, коли ткала хлопцеве обличчя, коли б Мія на нього не глянула, то розуміла, що все одно бачить у ньому щось потворне. Щось таке було в погляді цього ітрейця, щось холодне і жорстоке, що укупі здавалося Мії відверто огидним.
Якщо правду кажуть, що очі — то дзеркало душі, у погляді Діамо відбивалася темна, встелена соломою в’язнична камера.