— Від спробує мене відмовити.
— …і тебе не дивує чому?..
— Пане Добрику, на істиннотьму там охоронців не буде.
— …бо невдовзі розпочнеться «падіння». сотні в’язнів мордуватимуть одне одного за право покинути філософський камінь. ти справді хочеш там поруч з ними опинитися?..
— Чотири роки минуло, Пане Добрику. Чотири роки тому їх у тій дірі замкнули. Мій братик учився ходити в камері в’язниці. Я не знаю, коли моя мати востаннє сонця бачила. Для чого я всі ці роки тренувалася, як не для цього? Я мушу їх звідти витягти.
— …міє, ти чотирнадцятирічна дівчинка…
— І що тебе більше непокоїть: те, що мені чотирнадцять, чи те, що я дівчинка?
— …міє…
— Ні, — різко відповіла вона. — Сьогодні я покладу цьому край. Ти зі мною чи проти мене?
Не-кіт зітхнув.
— …ти знаєш, де моє місце. завжди…
— Тоді годі про це розмовляти, еге?
Крізь вікно. На вулицю. Сум’яття й веселощі. Усі в карнавальних масках: прегарні доміно, страхітливі вольто, кумедні пунчінелло. Дівчина прослизала крізь юрму, прикривши власне обличчя маскою арлекінки й напнувши плащ на голову. Повз коханців, що зітхали на Мості Обіцянок, повз перекупок на Мості Монет, далі, до скелястого узбережжя. Стягнула брезент із вкраденої гондоли, витягнула руки й заплющила очі. Із закутків і тріщин виповзли тіні й огорнули дівчину та її човен пеленою ночі.
Отак, схована в пітьмі, вона гребла через Затоку М’ясників, під пішохідним Мостом Дурощів, а човник її гойдало й перекочувало припливом, що якраз здіймався[77]. Коли вона вийшла у відкрите море, то скинула плащ. Минали години, вона наближалася до зловісної скелі, що стирчала над поверхнею океану. А на тій скелі була діра, де її мати та брат, безсилі, безпорадні, чотири довгі роки скніли за наказом Юлія Скаеви.
Настав цьому кінець.
Тіні дозволили їй безпечно зайти до гавані, і вона кинула якір біля зубчатих скель. Пітьма підштовхнула гондолу до узбережжя, допомагаючи уникнути гострих цілунків рифів, що оточували Камінь. Мія облизнула вуста, вдихнула солоне повітря. Прислухалась до хвалебного співу мартинів удалині. У стінах Каменю вже лунали відзвуки жорстокої колотнечі. Пан Добрик випив її страх, і лишились тільки лють та безстрашність.
Вона витягнула руки. Наказала собі піднятися вгору. Сила стугоніла в її жилах, як ніколи в житті. Чорні узи, що поширювалися, наче сама пітьма. Довгі чорні пасма огортали її, зривалися з її пальців, чіплялися за кладку підмурівка Каменю. Вони тягнули її вгору, немов прозорі кінцівки велетенського павука. І, чіпляючись однією чорною рукою за раз, дівчинка почала свій шлях нагору.
Вище, вище по прямовисній стіні, волосся тріпоче розгуляний вітер. Повз бійниці та сплутані клубки гострявки на верхівці стіни. Тіні сповили її, наче маля в пелюшку, та обережно опустили посеред густо-залізного штину смерті.
Мія обережно скрадалася вкритими кров’ю кам’яними коридорами. Вона так щільно загорнулася в темряву, що заледве бачила. Мертві тіла. Усюди. Чоловіки — придушені, зарізані. Забиті до смерті власними ланцюгами, відгамселені своїми ж руками й ногами. Звідусюди лунали звуки смертовбивства, сморід тельбухів ширився повітрям. Неясні постаті пробігали повз неї, звивалися й верещали з долівки. Десь далеко-далеко лунали крики — так далеко, що темрява заважала їх розчути.
Вона прослизнула крізь Філософський Камінь, неначе ніж поміж ребер. Ця в’язниця. Ця бойня. Ішла повз камери з відчиненими дверима до спокійніших коридорів, де двері все ще лишались запечатаними, де були замкнені в’язні, худі, виснажені, які не хотіли випробувати свою удачу в Падінні. Вона скинула тіньоплащ, аби краще бачити, і дивилася крізь ґрати на худющих, наче складені з паличок опудала, привидів зі спорожнілими очима. Вона розуміла, чому люди намагалися позмагатися в цій жахливій, вигаданій Сенатом, грі. Краще вже загинути в битві, аніж скніти тут, без світла та їжі. Краще підвестися і впасти, аніж лишитися на колінах і вижити.
Хіба що разом з вами замкнули чотирирічного сина…
Опудала гукали до неї, вважаючи її за мару-«згаслу», що прийшла їх мучити. Вона із широко розплющеними очима оббігла в’язничний блок по периметру. Тепер її обійняв відчай. Страх — попри кота, що сховався в тіні. Вони ж мусять бути десь тут? Не могла ж дона Корвере втягнути сина у смертовбивство, що коїлося на горі, заради шансу втекти із цього нічного жахіття?
77
Міст Дурощів збудували за наказом консула Юлія Скаеви. Він повністю складався із суден: кораблів та човнів, притоплених залишків кораблетрощ та поромів — що виставили в рядочок та скували заіржавілим ланцюгом. Згідно з нормами ітрейської конституції, консул міг посідати місце протягом тільки одного терміну, що тривав приблизно три роки. Тож, коли під час Повстання Царетворців Скаева порушив цей звичай і висунув свою кандидатуру для переобрання, пояснюючи це винятковою потребою у мить загальнореспубліканської кризи, його найзапекліший політичний противник, сенатор Светоній Арлані, як казали, промовив: «Скаева має більше шансів пройти водами Затоки М’ясників, аніж досягти успіху в цих дурощах».
Коли Скаева переміг із розгромним рахунком, він купив кожне морське судно, що тільки зміг знайти, а тоді зв’язав їх разом, зробив з того грубуватий міст та перейшов затоку босоніж. Відтоді ця переправа, що завдяки цитаті Арлані дістала назву Міст Дурощів, перетворилася на родзинку Богодола, домівку пістрявого бездомного люду, вигнанців та втікачів, що скупчилися там, аби на дурняк жити в консульській «пам’ятці тріумфу». Самому Скаеві до того було байдуже.
Минуло кілька тижнів після перемоги консула на виборах, і сенатора Арлані засудили до довічного ув’язнення на Філософському Камені. Обставини, що привели до його покарання, не мали жодного стосунку до його публічних виступів, я вас запевняю.