— Дозвіл не на те, щоб покинути місто, моя доно. Дозвіл поховати вашого Дарія. Не певен, що юстицій Рем бажає, аби труп зрадника гнив у нього в льосі.
Обличчям дони розгорялося розуміння.
— Ви не посмієте…
— Я? — консул здійняв виразну брову. — На те воля Сенату, доно Корвере. Юстиція Рема винагороджено статками вашого покійного чоловіка — за те, що він розкрив цю мерзенну змову проти республіки. Кожен відданий громадянин відзначить справедливість цієї десятини.
Очі дони вбивчо спалахнули. Вона глянула на служниць, що тинялися без діла.
— Облиште нас.
Дівчата порснули з покоїв. Дона Корвере коротко подивилась на люмінатіїв і спрямувала гострий погляд на консула. Мії здалося, що впевненість чоловіка пішла брижами, та зрештою він таки кивнув до вовкуватого:
— Зачекайте мене назовні, юстицію.
Кремезний люмінатій глянув на її матір. Потім опустив погляд на дівчинку. Руки — такі великі, що могли б охопити її голову цілком, — смикнулися. Дівчинка подивилася у відповідь.
Ніколи не сахайся. Ніколи не страшися.
— Люмінус Інвікта, консуле, — Рем кивнув до своїх підлеглих, і після одночасного «бух-бух» важких чобіт кімната майже спорожніла — у ній лишилось тільки троє людей[11].
Голос дони Корвере здавався свіжозаточеним ножем, що розтинає перезрілий плід.
— Юлію, чого ти хочеш?
— Ти це прекрасно знаєш, Алінно. Я хочу отримати своє.
— Ти вже своє отримав. Свою пустопорожню перемогу. Свою дорогоцінну республіку. Певна, вона зігріватиме тебе вночі.
Консул Юлій подивився на Мію, посмішка його була темніша за басаман.
— А ти хотіла б дізнатися, що мене зігріває вночі, крихітко?
— Не смій на неї дивитися. Не смій до неї гово…
Ляпас хльоснув голову дони набік, темне волосся заструменіло, як розтерзані стрічки. І не встигла Мія навіть блимнути, як її мати витягнула з рукава довгий клинок зі смертекості. На руків’ї кинджала було вирізано ворону з очима з червоного бурштину. Стрімко, як ртуть, дона притиснула кинджал до горла консула, червоний відбиток його долоні заворушився на її щоці, коли жінка загарчала:
— Ще раз мене торкнешся, і я тобі, блядь, горло переріжу, курвий ти сину.
Скаева навіть не змигнув.
— Можна витягнути дівчину з рівчака, та ніколи не витягнеш рівчак із дівчини, — консул посміхнувся, виставивши напоказ ідеальні зуби, й подивився на Мію. — Але ти знаєш, яку ціну заплатять твої близькі, якщо ти цей ніж хоч трохи глибше встромиш. Твої політичні союзники тебе покинули. Ромеро. Юліан. Ґрацій. Навіть сам Флоренті втік з Богодола. Ти лишилася сама, красуне моя.
— Я не твоя…
Скаева відмахнувся від стилета, кинджал полетів підлогою до тіні попід завісами. Чоловік, звузивши очі, підступився ближче.
— Тобі варто позаздрити твоєму любому Дарію, Алінно. Я змилостивився над ним. Для тебе подарунка від ката не буде. Тільки підземелля Філософського Каменю і все подальше життя в пітьмі. І поки ти втрачатимеш зір посеред чорняви, добра Матінка Час відніме і твою красу, і твою волю, і твої благенькі переконання в тому, що ти — щось більше за ліїсянське лайно, загорнуте в ітрейські шовки.
Вуста їхні так зблизилися, що мало не торкалися одне одного. Його погляд шукав її очі.
— Та я можу пожаліти твою сім’ю, Алінно. Я зроблю це, якщо ти мене про це благатимеш.
— Юлію, їй же тільки десять. Ти ж не посмієш…
— Та невже? А ти мене добре знаєш, чи не так?
Мія підвела погляд на матір. З її очей точилися сльози.
— Що ти тоді мені казала, Алінно? «Neh diis lus’a, lus diis’a»?
— Матінко? — мовила Мія.
— Одне слово — і твоя дочка опиниться в безпеці. Я присягаюся.
— Матінко?
— Юлію…
— Так?
— Я…
Є у Ваані арахніди, що звуться джерельними павуками.
Самички цього виду чорні, як істиннотьма, і мають найдивовижніший материнський інстинкт в усій тваринній республіці. Щойно павучиха наготується до розмноження, як вона будує комору, наповнює її здобиччю та запечатує себе всередині. Якщо гніздо загориться, вона радше згине у вогні, ніж покине гніздечко. Якщо на гніздо нападе хижак, вона помре, захищаючи свою кладку. Її небажання полишати молодняк є таким лютим, що тільки-но павучиха відкладе яйця, то вже не ворухнеться з місця, навіть задля полювання. І саме тому джерельні павучихи вибороли звання найнесамовитіших матерів тваринної республіки. Бо, щойно самичка поглине всі запаси в коморі, вона починає поїдати сама себе.
11
Капітан Калюжник зачаївся під ліжком, вилизуючи запорошені лапи. А згадане дещо зачаїлося попід завісами.