По одній ніжці за раз.
Висмикує кінцівки з власних грудей. З’їдає лише стільки, щоб протриматися під час цього посту. Роздирає, жує, поки не лишиться лише одна нога, а тоді видряпується на свій огорнутий шовками скарб. І коли малята її виводяться, порсаючи крізь пасма павутини, якими вона їх дбайливо сповила, отам, просто на місці, нащадки отримують свою першу трапезу.
Мати, що їх породила.
І скажу я вам, панство люб’язне, і поклянуся, що це свята правда — навіть найлютішу джерельну павучиху не можна порівняти (кажу вам, геть неможливо) з Алінною Корвере.
В отій — о, якій же крихітній — кімнатці Мія відчула, як матір стиснула кулаки.
Щелепа її скам’яніла гордістю.
Очі її запалали агонією.
— Будь ласка, — нарешті засичала дона, і здавалося, що їй пече від самого слова. — Змилуйся над нею, Юлію.
Переможна посмішка яскравістю зрівнялася з усіма трьома сонцями. Прегарний консул відступив, та його чорні очі так і не відпускали погляду Міїної матері. Він наблизився до дверей, покликав люмінатіїв, а шати стелилися слідом за ним, неначе дим. Не кажучи ні слова, люмінатії маршовим кроком повернулися до покою. Вовкуватий відірвав Мію від спідниці матері. Капітан Калюжник заперечливо замря-я-явчав. Мія міцно стиснула котисько, в очах у неї скипіли сльози.
— Зупиніться! Не чіпайте мою матінку!
— Доно Корвере, я зв’язую вас книгою та ланцюгом за змову та зраду, злочинно скоєні проти Ітрейської Республіки. Ви поїдете з нами до Філософського Каменю.
Залізо захряснулося навколо зап’ястків дони й скувало їх так міцно, що жінка скривилась. Вовкуватий повернувся до консула й запитально глипнув на Мію.
— Діти?
Консул глянув на малюка Йоннена, що лежав на ліжку у своїх пелюшках.
— Немовля все ще ссе груди. Воно супроводжуватиме матір до Каменю.
— А дівчинка?
— Ти пообіцяв, Юлію! — дона Корвере звивалася під хваткою люмінатіїв. — Ти ж присягнувся!
Скаева поводився так, наче жінка й рота не відкривала. Він подивився на Мію, що схлипувала біля ніг ліжка, міцно притуливши Капітана Калюжника до худеньких грудей.
— Мати колись учила тебе плавати, крихітко?
«Мазунчик Трелени» виплюнув Мію на жалюгідний причал, що виступав із промежини зруйнованого порту, знаного під назвою Остання Надія. Будинки розсіялися краєм океану, наче зуби бійця-чемпіона, а доповнювали цю олійну картину кам’яниця гарнізонної вежі та ферми віддалік. Тутешнє населення складалося з рибалок, фермерів, неймовірно дурнуватих шукачів пригод, які жили з того, що знаходили в давніх ісіїрських руїнах, та їхнього дещо розумнішого підвиду, представники якого живились з того, що обібрали з трупів колег.
Коли Мія ступила на пристань, то помітила трьох похилених рибалок, які з’юрмилися довкруж вудилища та плящини зеленого імбирного вина. Чоловіки глипнули на неї так само, як черва накидує оком на зогниле м’ясо. У відповідь дівчина уважно подивилася на кожного з них по черзі, очікуючи, чи не припросить її хтось до танцю[12].
Вовкожер прогрюкотів сходнями, за ним — кілька членів команди. Капітан звернув увагу на голодні погляди, прикуті до дівчини: шістнадцять літ, сама-самісінька, за зброю — штрикавка, якою тільки свиней колоти. Велет-двеймерець сперся однією ногою на колоду, підпалив люльку та витер піт з татуйованих щік.
— Хлопці, найменші павучки найстрашнішу отруту мають, — застеріг він рибалок.
Схоже, серед цієї наволочі слово Вовкожера мало якусь вагу, бо вони попереводили погляди на воду, що сьорбала й булькотіла навколо опор пристані.
Трохи розчарована, дівчина простягнула капітанові руку.
— Дякую вам за гостинність, пане.
Вовкожер глипнув на її випростані пальці й видихнув хмару блідого сірого диму.
— Люди небагато причин мають, щоб до старого Ісіїру приїздити, дівчинонько. Ще менше серед них отаких, як ти, дівчаток, готових навідувати такі суворі краї. Не хочу тебе образити. Але руки твоєї я не торкнуся.