— І чому ж це, пане?
— Бо знаю, як звуться ті, хто торкнувся їх першим, — він глянув на тінь дівчини й поторсав пальцем своє намисто із зубів морського змія. — Якщо в такого є імена. В біса переконаний, що пам’ять вони точно мають, а я не хочу, щоб вони запам’ятали, як мене кличуть.
Дівчина злегка посміхнулася. Знову поклала руку на пояс.
— Хай тоді за вами Трелена нагляне, капітане.
— Сині над головою й сині під ногами, дівчинко.
Дівчина розвернулася, пройшлася пірсом, сяйво єдиного сонця відбивалося в її очах. Вона видивлялася будинок, що про нього Меркуріо казав. І відшукала доста швидко — аж серце в горлі забилося. То була зачухана споруда біля краю води. На скрипучій вивісці над одвірком значилося «Старий Імперіал». А табличка в одному з немитих вікон повідомляла Мії, що власникам «Треба», власне, «помітчників».
Поза всякими сумнівами, то була добряче прогнила діра. Ні, не найжалюгідніша споруда на всьому світі[13]. Та якби заїзд був чоловіком, якого ви випадково зустріли в шинку, вам можна було пробачити припущення, що після того, як він радо пристав на пропозицію дружини запросити на їхнє шлюбне ложе ще одну жінку, нова наречена взялась би ладнати йому солом’яну постіль у кімнаті для гостей.
Дівчина нечутно наблизилась до шинквасу, намагаючись триматися спиною якомога ближче до стіни. Десяток чи близько того людей ховалися там від оборотної спеки: кілька місцевих і жменька непогано озброєних розкрадачів могил. Щойно дівчина ввійшла, як усі завмерли — якби хтось сидів за древнім клавесином, що стояв у кутку, то ця людина запевне сфальшивила б для драматичного ефекту, але, на жаль, те створіння вже багато років жодного писку не видавало[14].
Власник «Імперіалу» здавався безборонним чолов’ягою — у цьому місті на краю небуття його присутність здавалась майже недоречною. Очі в нього були надто близько посаджені, а ще від нього тхнуло гнилою рибою, та, зважаючи на всі історії, які Мія чула про ісіїрську Шерехпустку, вона зраділа бодай тому, що в цього мужика щупалець не було. Він стояв, підпираючи стіну за шинквасом, у замурзаному фартусі (то плями крові?) та протирав брудний кухоль ще бруднішою ганчіркою. Мія помітила, що одне його око ворушилося трохи швидше за інше, наче дитина, яка тягне тупенького кузена за руку.
— Доброго вам обороту, пане, — якомога впевненіше промовила вона. — Хай Аа милує і заступає.
— То ти з Вовкожеровим людом явилась, нє?
— Гарно підмічено, пане.
— Платня — чотири «жебраки» на тиждень, зате столуватися зможеш[15]. З того, що за оборот на стороні заробиш, двайцять процентів — мені піде. Але тре’ пробу зняти вперед того, як тебе найматиму. Усе ясно?
Міїна посмішка схопила усмішку шинкаря й тихенько її придушила.
Сконала та майже безгучно.
— Боюся, пане, ви мене неправильно зрозуміли, — промовила дівчина. — Я тут не для того, аби просити вас найняти мене на роботу до… — роззирнулася навкруги, — вашого безперечно прекрасного закладу.
Гмикання.
— То шо прийшла?
Мія поклала на шинквас гаман з ягнячої шкіри. Скарб, що ховався всередині, дзеленькнув так, як золото не вміє. Якщо ви маєте стосунок до зубодерної справи, то впізнали б за мелодією гаманцевого оркестрика, що таку партію тільки людські зуби виконають.
Щоб заговорити, їй знадобилась якась мить. Аби знайти слова, які вона стільки репетирувала, що вони їй вже снилися.
— Моя десятина для Матері-Пащі.
Чоловік подивився на неї з непроникним виразом обличчя. Мія старалася позбавитися трему в ритмі дихання, у руках. Щоб зайти так далеко, їй знадобилося шість років. Шість років верхівок дахів, провулків, безсонних безночей. Запилюжених книг, скривавлених пальців, згубного смутку. Та нарешті вона опинилася на порозі, і тільки короткий кивок відділяє її від славетних зал Багряної…
— А шо тобі до моєї мамки? — змигнув шинкар.
Мія намагалася втримати непорушно-кам’яний вираз обличчя, хоча нутрощі в неї нестерпно скрутило від жаху. Вона окинула помешканням поглядом. Розкрадачі могил схилилися над своєю мапою. Кілька місцевих пліткарів грали в «ляпанця» колодою запліснявілих карт. Жінка під вуаллю та в одежі кольору пустелі малювала на стільниці спіральні візерунки — чимось, що нагадувало кров.
— Матір, — повторила Мія. — Це моя десятина.
— Та ж мамка померли, — нахмурився шинкар.
— Що?
— Та то вже десь зо чотири істиннотьми минуло.
— Матір, — насупилась дівчина. — Мертва. Та ви при своєму розумі?
13
Ця сумнівна честь належала «Самотній троянді» — будинку розпусти в доках Богодола, куди вчащали сифілітичні божевільці та щойно звільнені каторжани. Закладом керувала мадам-ваанка, настільки уражена хворобою, що власні геніталії вона лагідно кликала «Сироторобкою».
14
Грати на тому клавесині в Останній Надії вмів тільки один чоловік — місцевий гробокопач на прізвисько Синій Пауло. Але двома літами раніш його знайшли у власній кімнаті повішеним на крокві. Про те, чи була його кончина самогубством, а чи проявом незгоди інших міщан, надто категорично налаштованих проти клавесинової музики, точилося багато розмов, а от ознак розслідування цієї смерті / суїциду протягом наступних кількох тижнів, власне, бракувало.
15
У республіці ходили монети трьох ґатунків: найменшу цінність мали мідні, середульшою дитинкою було залізо, а найшикарніший здобуток — золото. Золоті монети рідкісністю дорівнювали приємним збирачам податків, і більша частина плебсу золото за все життя навіть в очі не бачила.
Ітрейські монети первісно звалися «суверенами». Та, зважаючи на тамтешню схильність до жорстокого царевбиства, таке іменування втратило популярність багато десятиліть тому. У нинішні дні мідяки часом звали «жебраками», а залізні монети — «священниками», оскільки саме ці категорії людей найчастіше мали з ними справу — і то охоче. Загальноприйнятого сленгового слова на позначення золотих монет не існувало: люди, доста багаті, щоб ними володіти, зазвичай не належали до того типажу, який захоплюється прізвиськами. Або ж безпосередньо власних грошей торкається.
Тому, суто гіпотетично, називатимемо ці монети золотими «дрочилами».