— То ж ти, панюсько, притягла моїй мертвій мамці дарунки.
Розуміння поплескало дівчину по плечу й швиденько станцювало запальну джигу.
Та-дам.
— Та я не про твою мамку кажу, ти, йоба…
Мія схопила власний норов за комір і добряче його труснула. Відкашлялась, прибрала поскубану гривку з очей.
— Я не про вашу матінку питала, пане. Я мала на увазі Матір-Пащу. Нію. Богиню ночі. Велительку благословенного смертовбивства. Сестру-дружину Аа та матір голодної Пітьми всередині кожного з нас.
— А, то ти про Ма-а-атір.
— Так, — слово було каменем, пожбуреним шинкареві просто поміж очі. — Про Матір.
— Даруй, — дурнувато промовив чоловік. — То всьо як вимовити, сама знаєш.
Мія витріщилася на нього.
Шинкар прочистив горло.
— Нема тутка церкви Пащі, панюсю. Молитись такому — проти всякого закону, навіть на задвірках. Я з Матір’ю Ночі справи не маю, й особливо — тої самої справи. Харч від того псуєтьсі.
— Але ви — Жирний Даньйо, власник «Старого Імперіалу»?
— Но, я не жирний…
Мія ляснула долонею по шинквасу. Кілька гравців в «ляпанця» озирнулись.
— Але ж звуть вас Даньйо? — прошипіла вона.
Пауза. Чоло насупилось у задумі. Погляд того ока Даньйо, що нагадувало тупенького кузена, схоже, кудись побрів, наче його квіточки відволікли, а чи райдуга[16].
— Ага, — промовив Даньйо нарешті.
— Мені сказали — і, зверніть увагу, сказали дуже конкретно — прийти до «Старого Імперіалу» на узбережжі Ісіїру і віддати десятину Жирному Даньйо, — дівчина штовхнула гаманець через шинквас. — То й беріть.
— А шо там?
— Трофей з убивці, вбитого навзаєм.
— Га?
— Зуби Августа Сципіона, верховного виконавця вироків Ітрейського Сенату.
— А він сюди по них прийде?
Мія закусила губу. Заплющила очі.
— Ні.
— А як, прірви заради, він загубив ті…
— Він їх не загубив.
Попри сморід, Мія стрімко нахилилася вперед.
— Я повиривала їх зі щелепи після того, як перерізала його жалюгідну горлянку.
Жирний Даньйо притишк. На його обличчі з’явився вираз, що вже майже наблизився до задуми. Він нахилився ближче, і від штину гнилої риби, що оповивав чоловіка, з Міїних очей бризнули непрохані сльози.
— Тоді даруй, панусю. Але шо мені теперка робити із зубами котрогось там мертвого дрочили?
Двері заскреготіли, і до «Старого Імперіалу», схиливши голову в одвірку, ступив Вовкожер — і то так ступив, наче він тут був співвласником[17]. За ним прослідував десяток членів команди — вони заповнювали тьмяні кабінки, спиралися на шинквас. Жирний Даньйо знизав плечима, перепрошуючи, та подався обслуговувати двеймерських моряків. Та коли шинкар рушив до кабінок, Мія схопила його за рукав.
— А вільні кімнати у вас тут є, пане?
— Ага, маємо. «Жебрак» на тиждень, за снідання доплочуєш.
Мія кинула в лаписько Даньйо залізну монету.
— Будь ласка, повідомте, коли цього забракне.
Тиждень минув без жодного знаку, жодного слова, жодного шепітка, як не рахувати вітри, що віяли з пустки.
Команда «Мазунчика Трелени» затрималась, щоб оновити запаси, і тим часом жваво насолоджувалася всіма міськими вигодами. Типова безніч починалася з перекусу в «Старому Імперіалі», далі слідувала перебіжка просто в обійми дони Аміли та її «танцівниць» у закладі з доречною назвою «Сім смаків»[18], потім — повернення до «Імперіалу», щоб випити, поспівати та часом узяти участь у товариській бійці на ножах. За весь час їхнього перебування тільки один палець покинув своє місце. Власник його поставився до втрати з належним гумором.
Мія сиділа в темному кутку, тримаючи перед собою на стільниці катові зуби. Зиркала щоразу, коли рипіли двері. Часом з’їдала полумисок неймовірно гострого (і, мусила визнати дівчина, смачного) «вдоворобного» чилі Жирного Даньйо. Похмурість її з наближенням обороту, коли «Мазунчик» мусив відпливати, росла й росла.
Чи міг Меркуріо помилитися? Уже роки минули, відколи він надсилав до Багряної Церкви підмайстрів. Може, пустка поглинула те місце? Може, люмінатії нарешті впокоїли їх, як то присягався юстицій Рем після Різанини на Істиннотьму?
А може, це випробування. Щоб побачити, чи не втечеш ти, як перелякане дитя…
Мія нипала містечком кожного обороту на безніч, підслуховувала під дверима, майже невидима під своїм плащем із тіней. Вона вже занадто добре взнала мешканців Останньої Надії. Провидиця, що ворожила для міського жіноцтва, розгадуючи знаки за побляклою книгою ісіїрською мовою, якої вона, власне, не знала. Хлопчик-раб із «Семи смаків», який снував плани вбити мадам та втекти до пустки.
17
Правдою це не було, хоча Жирний Даньйо
18
Хлопчик, дівчинка, чоловік, жінка, свиня, кінь та — якщо завчасно попередити й добре заплатити — мертве тіло.