Легіонери-люмінатії, які стояли гарнізоном у тутешній вежі, були найжалюгіднішими солдатами з тих, хто Мії траплявся. Два десятки чоловіків на краю цивілізації, де від жахіть ісіїрської Шерехпустки їх відділяло лише кілька клинків із сонцекриці. Казали, що вітри, які дмуть над руїнами давньої імперії, зводять людей з розуму, та Мія була певна, що нудьга зробить це з легіонерами значно швидше за шерехвітер. Вони постійно базікали про дім, про жінок, про те, у яких гріхах завинили, щоб служити в анусі республіки[19]. За тиждень Мію від них уже нудило. І жоден ані слівцем про Багряну Церкву не прохопився.
Минуло сім оборотів від її прибуття до Останньої Надії. Мія спостерігала за тим, як команда «Мазунчика» лягає на курс, перекрикуючись захриплими від випивки голосами. Якась частинка дівчини нічого іншого так не хотіла, як прокрастися на облавок, поки вони рушають у синю далечінь. Побігти додому, до Меркуріо. Та направду вона вже надто далеко зайшла, аби зараз здаватися. Якщо в Церкві очікують, що вона підібгає хвоста через першу ж перепону, вони геть нічого про неї не знають.
Вона сиділа на даху «Старого Імперіалу» з духмяною сигарилою між вуст і спостерігала, як «Мазунчик» полишає затоку. Шерехвітер гуляв пусткою за її спиною, безформний, наче сон. Вона глянула на кота, який котом не був, — він сидів у довгій тіні, що падала від неї у світлі сонць. Голос створіння звучав, наче цілунок оксамиту на шкірі немовляти.
— …ти боїшся…
— Тебе це мусить потішити.
— …меркуріо не став би тебе даремно посилати…
— Люмінатії роками намагалися повалити Церкву. Різанина на Істиннотьму змінила все.
— …якщо з ними сталося лихе, мусили лишитися сліди…
— Пропонуєш піти до Шерехпустки й подивитися?
— …або це, або лишатися тут, або повертатися додому…
— І жоден з варіантів притомним не назвеш.
— …робоча пропозиція від жирного даньйо все ще в силі, і я певен…
Посмішка її була тонкою та блідою. Вона повернулася до моря, спостерігаючи, як сонячне світло відбивалося й стрибало рухливими хвилями. Увібрала в груди дим та видихнула сірий плюмаж.
— …міє…?
— Так?
— …не треба боятися…
— Я й не боюсь.
Запала пауза, сповнена шепітливого шереху вітрів.
— …брехати теж не треба…
Зрештою майже всі свої припаси Мія поцупила.
Міхи для води, похідний харч та намет були з «Універсальної крамниці та похоронних послуг Останньої Надії». Ковдри, віскі та свічки — зі «Старого Імперіалу». Дівчина вже накинула оком на найкращого жеребця в гарнізонних стайнях, нехай навіть у сідлі вона почувалася настільки ж зручно, як черниця в борделі.
Вона казала собі, що крадіжки тримають її в тонусі, а якщо прокрастися до пограбованих крамниць і лишити потім на прилавку компенсацію, це характеризуватиме її з найкращого боку[20]. Дівчина сиділа в «Старому Імперіалі» біля вогнища, насолоджувалася останнім полумиском вдоворобного чилі й чекала, поки задмуть вітри безночі, що принесуть благословенну прохолоду після червоної спеки.
Коли двері рипнули, Мія підвела погляд, звертаючи увагу, як порохнява закучерявилась.
Хлопець, що зайшов досередини, з вигляду був двеймерцем: на обличчі татуювання з левіафанового чорнила (жахливої якості), поціловані сіллю кучері звисають сплутаними ковтунами. Та шкіра мала радше оливковий, аніж брунатний відтінок, і як на острів’янина він був занизьким — правду кажучи, хіба що на голову вищий за Мію. Вдягнений був у темну шкіру, мав при собі вигнуту шаблю-ятаган у потертих піхвах, і штиняло від нього конем та дальньою дорогою. Крадькома зайшовши до приміщення, він горіхово-карими очима обдивився кожен кут. І поки його погляд блукав альковами, Мія огорнулася тінями й поблякла в тьмяному світі, немов давні сліди води на деревині.
Хлопець повернувся до Жирного Даньйо, що полірував той самий замурзаний келих тією ж самою замурзаною ганчіркою. Хлопець зміряв шинкаря поглядом з голови до ніг і заговорив голосом м’яким, неначе оксамит:
— Благословення вам, пане.
— Гаразд, — відповів Жирний Даньйо. — Шо маш?
— Маю оце.
Хлопець поставив на шинквас невеличкий дерев’яний ларчик. Коли той торохтнув, Мія примружилась. Хлопець знову роззирнувся кімнатою й напруженим шепотом оголосив:
19
Найчастіше згадували порушення субординації, пиятику та хуліганство, але одного легіонера відправили до Ісіїру за вбивство кухаря їхньої когорти, вчинене після того, як цьому легіонеру подавали на вечерю саму яловичу солонину не менш як 342 безночі поспіль.
«Ти що, здох би, — ревів він, — якби подав на стіл [штрик] бодай якийсь там блядський [штрик] салат?»