— Ні, я ненадовго.
У голосі хлопця вона розчула дивну нотку. Розвернулася, щоб подивитися на нього, та ті горіхові очі тверді були, мов камінь. Плечі в нього напружились, як у людини, готової до нападу.
— Ти дозволила мені перемогти.
— Ні, — Мія похитала головою. — Я щосили билася.
— Але ти змусила мене битися ще сильніше.
Вона знизала плечима.
— Бо знала, що інакше ти дав би слабину.
— О, то ти аж так добре мене знаєш?
— Я знаю, як ти до мене ставишся.
— Невже. І це як?
Мія відвела очі, провела пальцями по волоссю. Пошукала тіні під ногами. Правда лежала просто перед нею. Вона підвела погляд на Тріка, не ладна ту правду промовити. Та сподівалася, що він усе одно почув.
Хлопець похитав головою. Погляд усе ще твердий. Голос — ще твердіший.
— Ти знала, що зі мною буде, якщо те слово вимовити. Ти знала, що воно означає.
— Мені шкода, — зітхнула вона. — Ти ж достатньо добре мене знаєш, щоб розуміти: я того на увазі не мала. Але мені треба було тебе розізлити. Я знала, що інакше ти дозволиш мені перемогти. Я все ще можу найкращою в Істинах стати. Мені не треба опинятися на верхівці списку в Піснях.
— Міє, мені, бляха, твої жалощі не потрібні.
— Зуби й Паща, це ж не жалість! Нам обом вистачить місця у списку найкращих. Ти став першим учнем зали, тож майже гарантовано станеш Клинком. Ще один крок до того, аби ступити на могилу твого діда. Пам’ятаєш, ми пообіцяли, що допоможемо одне одному з помстою? Я хочу, щоб для тебе все якнайкраще склалося, хіба ти не бачиш?
— То ти на мені, як на лірі, зіграла, еге ж? Закрутила голову, змусила наосліп діяти, — Трік похитав головою. — Це тебе Аалея такого навчила? Крихітка Мія Корвере. Вовчиця у воронячому пір’ї. Ти нас усіх надурила. Мене, Діамо, Джессаміну. Хто ще під твою дудку танцює і того навіть не помічає? Кого ще ти збираєшся вбити, щоб прокласти собі шлях?
— Чотири Доньки, Тріку, це ж не клята…
— Клята дитяча! Знаю! Бля, ти мені це тисячу разів казала.
— І скільки мені ще разів це казати, поки ти засвоїш?
— Більше не треба.
Слова вдарили її, як баклер по щелепі. І нехай потім вона сама перед собою в тому не зізнавалася, вони й по правді змусили її відсахнутися.
— Дурні ми були, коли дозволили цьому так далеко зайти. Ти мене чуєш, Міє? — Трік вказав на неї пальцем. На себе. — Ти і я? Більше. Не треба.
— Тріку, я…
Виходячи, він захряснув за собою двері.
Мія витріщалася на власні порожні долоні. Трікові звинувачення відлунювали в черепі.
Вона уявила собі обличчя Діамо. Та агонія в очах, коли він благав його врятувати. Але ж він на те заслужив, хіба ні? Це ж за Лотті?
Його крики відлунювали всередині голови, переплітаючись з криками тих людей, яких вона повбивала на сходах Гранд-Базиліки. Тих, що розліталися навсібіч, наче пошматоване вологе ганчір’я в череві Філософського Каменю. Оркестр криків, і вона — маестра в шарлатовому. Скривавлені руки, що розмахують у повітрі.
У коридорі затихли Трікові кроки.
Мія стояла там, у пітьмі.
Плечі в неї опустилися.
Голова похилилася.
Лишилася одна.
— …міє, це на краще…
Але ж вона ніколи не буває одна.
— …це на краще…
ФАВОР
П’ять оборотів, і розв’язувати загадку Павуковбивці буде вже запізно.
І тоді її найкращий шанс пройти ініціацію розвіється, як дим.
І тоді все, заради чого вона старалася, розсиплеться на порох.
Усього.
П’ять.
Оборотів.
Відколи завершилося Випробування Пісень, Мія заледве спала й майже не їла. Пірнала з головою в книгу за книгою, відчувала, що відповідь уже близько, — ще трохи і торкнешся, та тільки й дивилася, як та втікає між зімкнених пальців, наче той пісок.
Тим часом розгорнулася крадійська війна без правил — аколіти намагалися зіштовхнути Еш з верхівки Мишоловової драбини. Тепер підрахунок балів вивісили не в Залі Кишень, а в Небесному Олтарі, тож його всі могли бачити.
Друге місце посідав Цить, та від верхньої сходинки його відділяли добрі вісімдесят балів. Наступною, з відривом двадцять балів, розмістилася Джессаміна. Лідерство Еш здавалося неспростовним, і за їжею дівчина голосно всім про це нагадувала — просто на той випадок, якщо хтось спробує носа догори дерти. У спальні вдиралися, кишені обшукували, і кожне начебто безневинне зіткнення в коридорах призводило до того, що чотири-п’ять предметів змінювали власників. Після того як Ешлін вкрала окуляри хроніста Аелія просто в нього з голови, поки той дрімав за робочим столом[85], той подав офіційну скаргу до превелебної матінки, і пункт № 5 зі списку шахіда Мишолова:
85
І то остання пара була. Запасний комплект добрий хроніст зламав у двобої з «На службі Його Величності» — автобіографією Анжеліки Тробіані, куртизанки часів правління Франциско VI. Усі примірники цієї «зрадницької погані» відшукали й спалили за наказом Арії, Францискової королеви, після смерті самого короля. Екземпляр, що зберігався в читальні Багряної Церкви, був останнім.
Книгу, яка успадкувала трохи славнозвісного темпераменту авторки, цей факт зі зрозумілих причин дуже засмучував.