— Моя десятина. Для Матері-Пащі[21].
ДОБРОТА
Капітан Калюжник любив свою Мію.
Зрештою, він її знав, відколи ще кошеням був. Він іще не встиг забути доторк теплих тілець братів і сестер довкола себе, як дівчинка вже колисала його в обіймах, цілувала його в рожевий носик, і він збагнув, що вона завжди буде центром його світу.
Тож коли юстицій Рем нахилився, щоб за наказом консула схопити дівчинку за зап’ясток, Капітан Калюжник видав жовтозубе шипіння, витягнув пазуристу лапу й розпанахав обличчя юстиція від ока до рота. Велетень заревів, схопив хороброго Капітана за голову однією рукою, а іншою — за плечі, і з легкістю, наче для нього це не вперше, крутнув.
Звук нагадував той, з яким ламаються вологі гілки, і був надто голосним, аби його заглушив Міїн крик. І щойно цей жахливий вологий хрускіт завмер, у руках юстиція безвольно повисло чорне тільце. Тепле, м’якеньке, муркотливе тільце, поруч з яким Мія засинала щобезночі, більше не муркотіло.
Дівчинка знавісніла. Вона завивала, дряпалась, смикалась. Майже не розуміла, що її схопив інший люмінатій, що він перекинув її через плече. Юстицій схопився за скривавлене лице, а потім витягнув меча — полум’я ринуло по клинку, криця засяяла болючо-сліпучим світлом.
— Не тут, Реме, — промовив Скаева. — Твої руки мають лишитися чистими.
Юстицій ревів до своїх підлеглих, її мати верещала й копалася. Мія кликала матір, та щось різко вдарило її по голові, і все, на що вистачало її сил, — не впасти в темряву під ногами, поки крики дони Корвере ставали все тихішими.
Сходи для служників вились донизу спіраллю. Прохід крізь Хребет — але не ті чудесні хребцеві коридори в усій красі зі всією тією полірованою смертекістю, кришталевими люстрами та хребцеродженними в найкращому платті[22]. Тьмяний і тісний тунель виводив на задвірки. Мія примружилась, щоб глянути вгору: на Ребра, які височіли арками проти вмитого бурею неба, на величні громадські споруди, на бібліотеки та обсерваторії — й дивилася, поки чоловік не кинув її до порожньої бочки, ляснув накривкою та штовхнув ту бочку до запряженого коником візка.
Дівчинка відчула, як возик рвучко рушив, погойдуючись на бруківці. Поруч із нею їхали чоловіки, але вона не могла розчути їхніх слів, поглинена спогадами про перекрученого Капітана Калюжника на підлозі, про матір у ланцюгах. Нічого цього дівчинка не розуміла. Бочка дряпала її шкіру, плаття чіплялося за скалки. Вона відчувала, як вони долали міст за мостом, каламуть напівпритомності вже доста розвіялася, аби вона почала плакати, гикати та схлипувати. По денцю бочки різко ляснув чийсь кулак.
— Ану стули пельку, гівно мале, бо зроблю так, щоб було чого ревіти.
«Вони збираються мене вбити», — подумала дівчинка.
Її охопили дрижаки. Не від думки про смерть, запевняю вас; по правді, жодна дитина не сумнівається у своєму безсмерті. Цей озноб був фізичним відчуттям, що линув від темряви, яка наповнювала бочку, кружляла навколо ніг, холодна, наче студена вода. Вона відчула чиюсь присутність — чи, точніше кажучи, брак тієї присутності. Наче відчуття порожнечі тієї миті, коли розтуляються обійми. І дівчинка зрозуміла, чітко й напевно, що в бочці поряд з нею хтось є.
Спостерігає за нею.
Чекає.
— Агов? — шепнула вона.
Чорнява збрижилась. Нечутний, чорнильно-чорний землетрус. І там, де ще мить тому не було нічого, під ногами в дівчинки щось блимнуло, підсвічене сонячним світлом, що просочувалося крізь шпаринки в накривці. Щось довге й таке зловісно-гостре, що могло бути тільки смертекостю, а руків’я цього чогось було вирізано так, аби нагадувати ворону в польоті. Востаннє це щось бачили, коли воно ковзнуло під завісу тієї миті, як консул Скаева відкинув руку її матері й заговорив про прохання й присяги.
Стилет дони Корвере, зроблений зі смертекості.
Мія потягнулася по кинджал. Вона була готова присягнутися, що на якусь коротку мить побачила в себе під ногами спалахи світла, які діамантами сяяли в океані ніщоти. Вона відчула настільки неосяжну порожнечу, що навіть подумала, нібито падає — нижче, нижче, у голодну пітьму. А коли її пальці зімкнулися на руків’ї кинджала й вона міцно стиснула стилет у руці, він був таким холодним, що аж обпікав.
Дівчинка відчувала щось у навколишній темряві.
21
Гаразд, гаразд, влаштуємо вступний курс для початківців, коли на це ваша ласка.
У кожній релігії є певний Ворог. Зло виступає проти Добра. Чорне — проти Білого. Для мешканців республіки таку роль виконує Нія, богиня ночі, Велителька благословенного смертовбивства, сестра-дружина Аа, яку також (як ви вже, очевидно, підозрювали) звуть Матір’ю-Пащею.
На початку часів шлюб між Нією та Аа був щасливим. Вони любилися на світанку й у присмерку, а потім поверталися до власних царств, порівну ділячи владу над небесами. Аа боявся суперників, тож наказав Нії не народжувати йому синів, і Ніч слухняно обдарувала його чотирма доньками: Цана стала Повелителькою вогню, Кеф — Повелителькою землі і нарешті близнючки Трелена й Наліпса — Повелительками океанів і штормів відповідно. І все ж у довгі й холодні години темряви Нія сумувала за чоловіком і, щоб полегшити свою самотню долю, вирішила народити хлопчика. Сина свого Ніч назвала Анаїсом.
Аа, своєю чергою, від жінчиної непокори знавіснів. Нію було покарано вигнанням з небес. Вона почувалася зрадженою, тож поклялася помститись Аа і відтоді не промовила до нього ні слова. Та й сам Аа й досі сердиться.
А що ж сталося з Анаїсом, спитаєте ви? Тим самим суперником, якого закономірно боявся Аа?
А про це, люб’язне панство, розповідати трохи завчасно.
22
Коли шляхта республіки оселилася в Богодолі — у різьблених виїмках згаданих Ребер — та взялася ладнати свої справи у величезних порожнинах Хребта, відтоді і з’явилося поняття «хребцеродженні». На статус впливала близькість до першого Ребра, де оселялися ітрейські сенатори та консули, обрані ними керувати. На північ від першого Ребра розмістився Форум, зведений на тому місці, де мав би бути Череп.
Люб’язне панство, кажу «мав би», бо сам Череп зник.