КРОВ
Підсохлу кров вони змили у ваннах Свинарні, та Мія все одно відчувала її запах на своїй шкірі.
Вона шкандибала вулицями Богодола, поруч накульгував Меркуріо, ніхто ані пари з вуст. Дівчину трохи розрадило те, що він прийшов забрати її, заступився за неї перед Друзіллою. Кілька оборотів подалі від Церкви прояснять її думки, казав він. Так на краще вийде. Буде час подумати про той вибір, що вона має зробити.
Життя Руки. Життя служниці.
Вона спіймала себе на цій думці й спохмурніла. Це ж не ганьба. Наєв — Рука і голову не схиляє. Може, не так воно вже й погано. Перетинати Шерехпустку, подорожувати південним Ісіїром. Шукати красу в тих краях світу, яких вона ніколи не бачила[88].
Але що тоді зі Скаевою? З Дуомо? З Ремом?
Чи зможе вона прожити життя, знаючи, що ніхто за її фамілію не помститься?
Із затоки задули пазуристі вітри — холодні й верескливі. До Богодола з натиском наближалась зима, на обрії закипали бурі, застеляючи світло Саана й пригашуючи блакитне сяйво Саая, що сходив з-за краю світу. І все ж… тут було так ясно. Після місяців майже непорушної темряви світло її мало не сліпило. Спів хору заступили брязкіт та галас міських вулиць, вигуки кликунів, бамкання церковних дзвонів. Усе це здавалось неправильним.
Усе це більше не нагадувало дім.
Дівчина й старий повернулися до крамнички цікавинок, над дверима дзеленькнув дзвіночок. Мія пригадала той перший раз, коли тут опинилася. Наступного обороту після того, коли батько помер у зашморгу. Меркуріо взяв її під крило. Найімовірніше, вона остання учениця, яку він натренував. Віддав їй шість років. І чим вона віддячила?
Поразкою.
Старий прочовгав до кухні, ціпок постукував по мостинах.
— Меркуріо, мені прикро.
Він озирнувся на неї. Побачив сльози, що бриніли в очах.
— Я тебе підвела. Обох нас підвела. Мені так прикро.
Старий похитав головою. Але не сказав, що вона не права.
— Чаю хочеш? — запропонував він нарешті. — Я його тобі до кімнати принесу.
— Ні. Спасибі.
Він скинув шинель. Підпалив сигарилу й зайшов до кухні.
У себе, нагорі, вона чула, як він гупає. Його гнів дзвенів мелодією гримливих каструль, гуркотливих сковорідок. Дівчина скинула на своє дитяче ліжко проолієний ранець і сама кинулась зверху. Вона цього ніколи не помічала, але ліжко було для неї трішечки замаленьким. Як і ця кімната.
Як і це життя.
— …і що ми тепер робитимемо?..
Вона глипнула на цівку темряви, що примостилася на кривому стосику історичних книжок.
Якби я могла побачити його очі, в них теж було б розчарування?
— Спати, — зітхнула вона. — Спати років десь так тисячу.
Вона розпустила зав’язки сумки, дістала звідти пошарпаний екземпляр «Теорій стосовно Матері-Пащі». З любов’ю провела рукою по обкладинці «Аркімічних істин». А тоді ляпнулась на ліжко, тримаючи записник Лотті. Подумала про Цитя — як у нього там справи. Про Еш. Про Тріка. Вони вже, мабуть, до церемонії ініціації готуються. Вечеря в Небесному Олтарі, а потім перейдуть до Зали Жалоби, де отримають помазання кров’ю володаря Кассія, і їх висвятять у Клинки.
Є принаймні одна причина долучитися до Рук, припустила вона. Зрештою, на горі вона матиме доступ до читальні. А може, навіть із самим Кассієм часом бачитиметься. Вона все ще не отримала жодної відповіді про темряників чи якогось уявлення про те, чим вона є…
Мія гортала сторінки з Лоттиними записами. Усміхнулася, пригадуючи сухувато-гострий розум подруги, її непроникний погляд. Та, коли дісталася сторінки, над якою Карлотта працювала в момент смерті, Міїна усмішка поблякла. Ці записи були вкриті бризками крові, які просочилися глибше, на наступні сторінки.
Кров.
Що просочилася…
— Що саме пояснити, превелебна матінко?
— Оце.
Друзілла підхопила шматину й ткнула її Мії під носа. Поміж волоконець тканини дівчина помітила крихітні ляпочки підсохлої червені.
Мія змигнула, роздивляючись плями на сторінці.
Ти не можеш довести, де саме була вчоробороту, а кров жертви знайшли у твоїй постелі — факт, який ти сама пояснити не здатна. Чи навідувала колись Карлотта твою кімнату?
— Ні, але…
Ні, але дехто інший її того ранку відвідав…
— Бути цього не може, — видихнула вона.
— …чого не може бути?..
Мія глянула на не-кота. Слова давалися важко. Думка, що стояла за ними, теж. Мія підвелася з ліжка й взялася гортати сторінки до самого кінця записника. Назад, до зниклих сторінок. Вона пошарила на бюрку, знайшла вугільний олівець та обережно заштрихувала порожню сторінку, що слідувала за зниклим уривком. І там, крізь чорний порох, побачила неясний відбиток. Почерк Лотті, її доморослий шифр, аркімічні символи.
88
Хоча серце цієї країни й перетворилося на пустку, прибережні регіони Ісіїру — все ще одні з наймальовничіших місцин у світі. Навіть якщо не зважати на такі природні принади, як Тисяча Веж, Порохоспади Нууваша чи Велике Солонище. Від спостереження за тим, як сходять сонця над магічно забрудненими безплідними землями, чомусь і досі перехоплює дух.
Звісно, приблизно такий самий ефект можуть спричинити пустельні кракени, шерех-мари та інші чудовиська, що населяють Шерехпустку, і це призводить до того, що про повноцінний розвиток ісіїрської туристичної галузі не йдеться.