Різкий металевий присмак крові.
Шалену пульсацію гніву.
Возик підстрибував на дорозі, шлунок дівчинки мало не звурдився, та нарешті вони сповільнились і спинились. Вона відчула, як бочку підняли, жбурнули, і так різко, з гуркотом, поставили на землю, що вона собі мало язик начисто не відкусила. Мія знову почула голоси — доста гучно, аби розібрати слова.
— Та мене від цього вже нудить, Альберію.
— Наказ то є наказ. Люмінус Інвікта, еге[23]?
— Ой, відвали.
— Хочеш із Ремом жарти жартувати? Зі Скаевою? Рятівниками клятої республіки?
— Рятівниками моєї сраки. Ти колись думав, як у них те вийшло? Захопити Корвере та Антонія просто собі посеред укріпленого табору?
— Ні, я, дідько, про таке не думав. Допоможи мені.
— Я чув, що то чаклуни були. Чорна аркімія. Скаева має стосунок…
— Та облиш уже — що ти як клята дівка? Яка різниця, як вони те зробили? Корвере був довбаним зрадником, а зрадники по заслузі й отримують.
Накривку бочки відірвали. Мія примружилась, дивлячись на двох чоловіків, — їхні білі обладунки вкривали темні плащі. Перший мав руки, наче стовбури дерев, та долоні, наче обідні тарілки. Другий — гарні блакитні очі та посмішку хлопця, що душить цуценят заради розваги.
— Зуби й Паща, — видихнув перший. — Та вона заледве десять років має.
— Одинадцять їй уже ніколи не виповниться, — знизав плечима. — Тихо будь, дівчинко. Довго не болітиме.
Душитель цуценят стиснув Міїне горло та відчепив від паска довгий гострий ніж. У полірованій сталі дівчинка побачила відбиток власної смерті. Це було б так просто — заплющити очі й зачекати. Зрештою, їй же тільки десять років було. Самотня, безпорадна, налякана. Та істина, люб’язне панство, полягає в тому, що не важить, скільки сонць у небі сяє. У світі цьому чи будь-якому іншому живуть люди двох типів: ті, хто втікає, і ті, хто воює. У вас є багато слів на позначення цього другого типу. Берсерки. Природжені вбивці. Яйця є, ума не треба.
І вас не мусить здивувати, — навіть враховуючи, як мало ви наразі дізналися, — що перед лицем оцього душителя та його ножа, сповнена спогадів про страту свого батька,
ніколи не сахайся
ніколи не страшися
замість того щоб заридати, замість того щоб змиритися, як будь-яка інша десятилітня дитина, юна Мія стиснула стилет, що вона витягнула із темряви, й увігнала той душителю цуценят прямісінько в око.
Чоловік закричав, упав на спину, між пальців у нього цебеніла кров. Мія викотилася з бочки, сонячне світло після тамтешньої пітьми здавалося неймовірно яскравим. Вона відчула, як щось пішло за нею, скулюючись у тіні дівчинки, притискаючись до її п’ят. Дівчинка побачила, що її вивезли на якийсь зачуханий міст над канальцем, що задихався від бруду в оточенні будівель із забитими вікнами.
Коли його товариш із криком упав на землю, очі чоловіка з руками-тарілками стали круглими-круглими. Він оголив меч із сонцекриці й ступив до дівчини. Полум’я розтеклося клинком. Та якийсь порух прикував його увагу до каменів під ногами — він опустив погляд і побачив, що тінь дівчинки заворушилася. Вона шкрябалась і звивалася, наче жива, тягнучи до нього голодні руки.
— Світло, порятуй, — видихнув він.
Меч у руці зарізяки загойдався. Мія позадкувала через міст, стискаючи скривавлений кинджал у тремтливому кулачку. Щось усе ще тулилося до її ніг. І коли душитель цуценят із залитим кров’ю лицем підвівся на рівні ноги, маленька дівчинка зробила те, що на її місці зробив би кожен, — до біса співвідношення між яйцями та умом.
— …біжи… — мовив тоненький голосок.
І вона побігла.
У двеймерського хлопця із Жирним Даньйо склалося десь так само, як і в Мії[24], хоча він пережив цей досвід із мовчазною гідністю.
Шинкар поінформував гостя, що була одна дівчина, яка ставила такі ж самі запитання, вказав на Міїну кабінку — в усякому разі, на кабінку, де вона була сиділа. На цей час Мія вже прокралася на сходовий майданчик і підслуховала, тримаючись подалі від очей, мовчазна, як ітрейський залізносвященник[25].
Глухо подякувавши, двеймерець спитав, чи є тут вільні кімнати, й розплатився монетою зі зношеного гаманця. Він уже рушив до сходів, коли заговорив один з місцевих картярів, паночок на ймення Скаппс:
25
Священників ітрейської Колегії Заліза забирають до ордену після досягнення другої істиннотьми, перевіряючи їхні схильності арс-машиною. Хлопчиків ніколи не вчать ані читати, ані писати. Напередодні їхньої п’ятої істиннотьми тих, кого визнають гідними служіння, заводять до яскраво освітленого помешкання в серці Колегіуму. Там, посеред пахощів спаленої смоли, у затінку безмовної краси колезьких хорів, вони декламують свої клятви, а тоді позбуваються язиків за посередництва розпечених до червоного залізних ножиць. Таємниці створення та догляду за військоходами в республіці бережуть найзатятіше: їх дізнаються
Тих серед вас, хто має ніжне серце, повинен втішити той факт, що обітницю целібату священники не дають. Вони вільні тішити себе будь-якими плотськими насолодами, хоча відсутність язиків дещо перешкоджає пошуку дружин.
Утім, це перетворює їх на